Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимо-ги про нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються дві ситуації:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатосто-роннього правочину (договору).

У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми односто-роннього правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видаєть-ся в порядку передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним.

Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішен-ням. Частина 2 ст.219 ЦК передбачає, що суд може визнати правочин дійсним за таких умов: а) якщо буде встановлено, що він від-повідав справжній волі особи, яка його вчинила; б) якщо нотарі-альному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним суд також має перевірити чи підлягав цей правочин нотаріально-му посвідченню і чи не містить він умов, що суперечать закону (п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практи-ку в справах про визнання угод недійсними").

Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком йо-го нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: одна сторона договору повертає іншій усе отримане за таким договором, а за не-можливості повернути отримане у натурі — відшкодувати його вар-тість у грошовій формі (ч.1 ст.216 ЦК).

Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсова-не рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сто-рони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домов-леність підтверджується письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч.1 ст.220 ЦК). У разі позитивно-го рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення.

При визнанні договору дійсним суд має перевірити чи піддягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить він протизаконних умов (п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”).

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості пред-ставника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, що суперечить самій сутності представництва (ст.237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного пред-ставництва (це випливає з ч.2 ст.232, де йдеться про довірителя, тобто суб’єкта добровільного представництва); 3) наявність злов-мисної домовленості представника однієї сторони з другою сторо-ною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимага-ти від свого представника і другої сторони солідарного відшкоду-вання збитків та моральної шкоди, завданих йому в зв'язку з учиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тоб-то недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок; якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, тери-торіальної громади, незаконне заволодіння ним (ч.1 ст.228 ЦК).

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікую-чу ознаку такого правочину, проте з її змісту випливає, що вина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаю-чи рішення у такій справі, зобов’язаний вказати, у чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічного по-рядку.

Слід звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст.49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за "антисоціальним" правочином у дохід держави або односторонню реституцію для не-винної сторони, то тепер наслідки правочину, визнаного недій-сним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються за-гальними правилами (ст.216 ЦК).

Ознаками фіктивного правочину (ч.1 ст.234 ЦК) є: 1) наяв-ність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сто-рін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальши-ве дарування майна — без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких ці-лей. При цьому намір сторін на перший погляд завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, які вчиня-ють його, не мають на увазі і не бажають настання правових нас-лідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення такого правочину.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчи-няли, суд, як правило, у таких випадках лише виносить рішення про визнання такого правочину