За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші) і визнається недійсним, є двостороння рести-туція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона не-дійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недій-сним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користу-вання майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вар-тість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одер-жаного за недійсним правочином у грошовій формі.

Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент від-шкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни виз-начаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом недій-сним.

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли визнан-ню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двосто-роння реституція може супроводжуватися додатковими негативни-ми наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв’язку із вчи-ненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони під-лягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст.22, 23 ЦК).

Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умо-ви застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підви-щена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). На-приклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додатко-ві майнові наслідки для винної сторони передбачені ч.2 ст.230 ЦК, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та мо-ральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визна-чається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, нас-лідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, вста-новлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте суд з власної ініціативи, керуючись власними переконання-ми і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожно-му окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.

Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвід-ношенні з вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші — ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини правочину.

Стаття 217 ЦК у зв’язку з цим встановлює два варіанти вирі-шення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:

1) якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому;

2) у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що правочин був би укладений і без включення його недійсних частин. Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визна-ється недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст.241 ЦК).

Цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14 років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побу-тові правочини (ч.1 ст.31 ЦК).

Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено ма-лолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них — тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опі-куном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвален-ня), так і у пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається па-сивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи правочини, вчинені нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недій-сним необхідно:

1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не до-сягла 14 років;

2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового;

3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітньої особи з боку осіб, вказаних у ч.1ст.221 ЦК.

Наслідки визнання договору, вчиненого малолітньою особою, недійсним відрізняються залежно від того, хто є його контраген-том — особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння рести-туція. При цьому фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або опікуну мало-літньої особи все те, що вона одержала від останньої за таким правочином. У свою чергу батьки (усиновлювачі) або опікун малоліт-ньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які іс-нують на момент відшкодування.