Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Стаття 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження так званих "протистатутних правочинів", встановлених ст.50 ЦК 1963 р. Остання виходила з того, що кожна юридична осо-ба має спеціальну правосуб’єктність, межі якої визначаються її ста-тутом або загальним положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими межами, визнавалися недійсними.

Водночас ст.227 ЦК переносить обмеження у іншу площину. Тепер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її ста-тутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину (правочинів) певного ти-пу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний), мо-же бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність вини учасників правочину значення не має.

Однією стороною такого недійсного правочину завжди є юри-дична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недій-сним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Умовою від-шкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у оману може бути лише свідомим.

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому лю-дина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізі-ологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ не мо-же розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення тощо цивільних прав і обов’язків.

Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати од-ну з трьох форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює те, що відбувається, але у той же час не може керувати сво-їми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча мо-же керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп’янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позо-вом фізичної особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи. [30, 17]

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передба-чає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укла-дення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховую-чи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які підтверджують перебування фізичної особи у мо-мент укладення правочину в стані, за якого вона не могла усвідом-лювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на основні і додаткові.

Основним наслідком є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов’язана відшко-дувати їй моральну шкоду, завдану в зв’язку із вчиненням такого правочину (ст.23 ЦК).

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.

Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб’єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якого за обс-тавинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним.

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Пи-тання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є ре-зультатом умисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці можуть сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого дос-віду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладено-го внаслідок помилки, є