Відображення принципів регулювання земельних відносин в правових джерелах України

Питання з приводу використання землі в Україні в усі історичні епохи мало важливе значення як для самих українців, так і для іноземних держав, до складу яких входила Україна на правах колонії. Про це свідчать джерела права, у яких врегульовувалось земельне питання, визначались основні засади правового режиму земель, тобто певні принципи. В основному ці принципи не були визначені буквально, а випливали зі змісту норм джерел права.

Ще в “Руській Правді” (зокрема, у “Правді Ярославичів”) містились норми, спрямовані на захист князівського феодального землеволодіння. У розширеній редакції “Руської Правди”, зміненій і доповненій за часів правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, посилено захист власності на землю князя та феодалів [1, c. 24]. Таким чином, зі змісту “Руської Правди” випливав принцип пріоритету феодального землеволодіння та принцип посиленого захисту земельної власності феодалів.

За Литовсько-Польської доби вищевказані принципи зберігають свою дію, однак, крім руських феодалів, їх дію поширено також на феодалів литовських та польських. Зокрема, у п. 13 "Жалуваної грамоти короля Казимира литовському, руському і жмудському духовенству, дворянству, рицарям, шляхті, боярам і местичан" (1457р.) зазначено “…що землеволодінь панства нашого не зменшимо, оберігатимемо їх у тих межах, що і предки наші мали.” В п.14 жалуваної грамоти вказується, що “… в межах земель держави нашої землеволодіння зберігатимемо за їх віковічними власниками, не даватимемо у володіння чужоземцям” [2, c. 55]. Отже, крім принципів пріоритету феодального землеволодіння та посиленого захисту земельної власності феодалів, підтримувався принцип недопущення чужоземного володіння землею.

Устава на волоки (1557р.) також встановила ряд принципів, які лягли в основу регулювання земельних відносин. Зокрема, в артикулах 15, 16, 17 встановлено принцип платності за використання землі (у грошовій, натуральній та відробітковій формах), а в артикулах 20, 21, 41 – принцип відповідальності підданих за порушення порядку використання землі [3, c. 49-50]. артикул 4 розділу 3 Литовського Статуту 1566 р. утвердив принцип пріоритету феодального землеволодіння та принцип посиленого захисту земельної власності феодалів. Крім того, артикул 9 розділу з даного правового артикулу закріпив принцип недопущення чужоземного володіння землею [4, c. 57-58].

Часто принцип пріоритету феодального землеволодіння міг мати індивідуальний характер. Тобто в нормативних актах могли визначатись конкретні об’єкти землеволодіння, які надавались феодалам (наприклад, у Постанові польського сейму "Про роздачу земель на Україні магнатам і шляхті" 1590 р. закріплено права польських феодалів на землі за Білою Церквою, розташовані на кордоні) [5, c. 8]. Відомі також випадки індивідуалізації суб’єктів землеволодіння. Прикладом цього є "Жалувана грамота короля Сигізмунда ІІІ магнатові О. Вишневецькому на володіння землями на Полтавщині" 1590 р. [6, c. 126].

В епоху Козацько-Гетьманської держави з’являються нові принципи. Зокрема, за Переяславською угодою в “Жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей” від 27 березня 1654 р., закріплено принцип недоторканості козацьких земель. В “Жалуваній грамоті…” зазначалось, що “Маєтків козацьких і земель, які мають для прожитку, аби відбирати від них не веліли; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі, як діди й батьки їх…”[7, c. 18].

Аналогічний принцип закріплено у ст. 1 “Московських статей, схвалених царським урядом під час перебування в Москві І. Брюховецького” від 22 жовтня 1665 р., де зазначалося, що “всякі місця козацькі, тобто гаї, сади, займища, сіножаті, поля, огороди…непорушне від усякої шкоди від бояр, і воєвод і ратних людей…” [8, c. 316].

У “Коломацьких статтях, які закріпили за козацькою старшиною привілеї і вольності та посилювали визиск посполитого населення” від 25 липня 1686 р., не лише утверджено принцип недоторканості козацьких земель (ст.. 15 “Про маєтки козацькі, які свої власні ґрунти мають…, гетьман, і старшина, і військо просять, щоб …були збережені”) [9, c.323], а й встановлено принцип платності за землю для посполитого населення на користь козацької старшини (ст. 1 “…а на Військо Запорізьке…бути поборам з усяких маєтностей без вибору…, крім монастирів…) [9, c. 325].

На відміну від вищевказаних правових джерел Козацько-Гетьманської доби, які проголошували недоторканість суто козацьких земель, тобто лише однієї верстви українського населення, у ст. 10 Конституції Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р. закріплено принцип недоторканості земель усього населення (“не чинити над ними (тобто козаками, посполитими, ремісниками) насильства захопленням ґрунтів чи примусом до невигідного їх продажу і не конфісковувати за леда-яку провину усе майно - рухоме і нерухоме…”) [10, c.190].

Проте норми земельного законодавства Княжої, Литовсько-Польської та Козацько-Гетьманської доби не мали системного характеру, містились у різних правових джерелах, що й обумовлювало вироблення незначної кількості принципів . Лише в 1807 році в процесі створення такого кодифікованого акту як "Зібрання малоросійських прав" регулюванню земельних відносин було присвячено окремий розділ "Про поземельне і оброчне право". З його змісту випливав принцип визначення правового режиму земель за статусом суб’єктів земельних прав (а не за цільовим призначенням земель), принцип надання землі у користування на умовах чиншу (надання землі у довічне, спадкове користування чиншовика - держателя землі з обов’язковою сплатою на користь власника встановленого оброку , тобто чиншу). Однак питання регулювання земельних відносин не охоплювалось лише цим розділом. Зокрема у ст. 1305 Книги 6 "Про судочинство" закріплено принцип судового захисту права власності на землю. Такий захист