власності на землю. Пізніше на момент жнив 1918 р. прийнято Тимчасовий Закон "Про заходи боротьби з розрухою сільського господарства", який надавав поміщикам право використовувати примусову працю під час жнив, косовиці, оранки, під загрозою застосування штрафу та тюремного ув’язнення щодо селян. Одночасно було прийнято Закон "Про передання хліба врожаю 1918 року у власність Української держави", який запровадив державну монополію на хліб, тверді закупівельні ціни. Виробник мав здати весь урожай до хлібного бюро, за винятком визначеної нормою кількості для власного харчування і господарських потреб [20, с.158-159]. Фактично ці два закони закріпили антиселянські, експлуататорські принципи – принцип примусової експлуатації праці селян на поміщицьких землях та принцип державної монополії на вироблену сільськогосподарську продукцію, який фактично ігнорував права селян на розпорядження результатами їх праці.
Напрями земельної політики часів Директорії були визначені в Декларації Української Директорії від 26 грудня 1918 р. В Декларації проголошено принцип ліквідації приватного землеволодіння з наступною передачею землі селянам у користування. Проголошувався також принцип відновлення майнових прав селян. Воно мало здійснюватись у формі повернення селянам контрибуцій, зібраних поміщиками [21, с. 101]. Проте, всупереч Декларації, Земельний Закон Директорії від 8 січня 1919 р. проголосив принцип недоторканості земельної власності іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків та 15 –десятинних господарств [20, с. 164]. Згодом на Трудовому Конгресі 28 січня прийнято Універсал Трудового конгресу України, у якому закріплено принцип безоплатної передачі землі трудящому народові [22, с. 111].
На західноукраїнських землях регулювання земельних відносин у цей час здійснювалось за законодавством Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Зокрема, "Основи земельної реформи" прийняті сеймом у липні 1919 р., які поширювали свою дію на територію Галичини і Волині, закріплювали принцип поділу (парцеляції) володінь великих землевласників та принцип оплатної передачі вилучених земель селянам. Однак ці принципи носили символічний характер, оскільки парцеляції не підлягала господарства площею 60-180 га, а восени 1919 р., розміри землі що не підлягали парцеляції, збільшено до 400 га. Крім того, введено принцип приватної парцеляції, за яким розпродаж земельних ділянок могли здійснювати самі поміщики [20, с. 289].
У вересні 1919 року в Румунії підготовлено проект аграрної реформи на Буковині, який був затверджений сенатом тільки у липні 1921 року. Проголошувався принцип експропріації земельних ділянок на користь селян. Експропріації не підлягали земельні наділи площею до 50 га, а згодом поміщицькі земельні наділи до 100 га [20, с. 290].
У квітні 1919 року прийнято Аграрний Закон Чехо-Словаччини, який поширював свою дію на територію Закарпаття. У ньому проголошено принцип неподільності і недоторканості поміщицьких землеволодінь площею до 100 га [20, с. 290].
Проте принципи, які проголошувались земельним законодавством Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, мали на меті, по-перше запобігти зростанню революційної активності сільського населення, створивши видимість реформування земельних відносин, а, по-друге – утвердити подальшу колонізаторську політику на західноукраїнських землях, закріпивши принцип першочергового надання земельних наділів своїм колоністам на західноукраїнських землях. Саме з цією метою у грудні 1920 р. польський сейм прийняв спеціальний закон, за яким у Волинському воєводстві для військових колоністів виділялось 111,7 тис. га найкращих земель. До 1923 р. польські цивільні колоністи отримали 445 тис. га землі. Аналогічну політику проводила Румунія, яка виділила на території Буковини 5 тис. га для румунських колоністів, та Чехо-Словаччини, яка виділила на Закарпатті 19 тис. га для чеських колоністів [20, с. 290-291].
Особливе місце відводилось земельному питанню у радянському законодавстві. Ще з 26 жовтня 1917 р. радянська влада взяла курс на визначення принципових положень земельного законодавства та земельної політики. Саме тоді було прийнято Декрет "Про землю", який встановив принцип націоналізації землі, принцип передачі земель у трудове землекористування, принцип вилучення землі з цивільного обороту [23]. На УСРР ці принципи поширено шляхом ратифікації даного Декрету на I Всеукраїнському з’їзді Рад 12 грудня 1917 р. Згодом принцип націоналізації землі, передачі землі у користування закріплено в Декреті "Про соціалізацію землі" від 19 лютого 1918 р. [24], Декреті "Про відміну приватної власності на нерухомість у містах" від 20 серпня 1918 р. [25], Положенні "Про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства" від 14 лютого 1919 р. [26]. Принцип націоналізації землі випливав також зі статті 3 Конституції УСРР від 14 березня 1919 р., яка серед основних завдань УСРР проголосила "… скасування приватної власності на землю…" [27, с. 374] Принцип виключного права державної власності на землю був закріплений у статті 2 Земельного Кодексу УСРР 1922 р., у якій зазначалось, що "Всі землі межах УСРР… становлять власність Робітничо-Селянської Держави". Принцип надання землі у трудове користування було закріплено у ст.9 цього кодексу [28].
Аналогічні принципи закріплено у статті 21 Цивільного Кодексу УСРР 1922 р., у якій визначалась, що "земля являється достоянием государства и не может быть предмет частного оборота. Владение землею допускается только на правах пользования" [29]. На конституційному рівні принцип виключного права державної власності на землю був відтворений у ст.4 Конституції УСРР 1929 р. ("вся земля є соціалістичною державною власністю…" [30]) та стаття 6 Конституції УРСР 1937 р. ("земля… є державною власністю, тобто всенародним добром" [31. c. 420]). Постанова ЦВК та РНК СРСР від 4 червня 1937 р. "Про заборону здачі" в оренду земель сільськогосподарського призначення заборонила здачу в оренду даної категорії земель, проголосила принцип безоплатності землекористування та принцип пріоритету правового режиму земель сільськогосподарського призначення [32].
Однак