в законодавстві СРСР та УРСР діяли також нормативні акти, які носили відкритий антисоціальний характер, встановлювали антисоціальні та антинаціональні принципи регулювання земельних відносин, створили умови для нового закріпачення українського селянства під назвою "колективізація". Наступ на українське село та земельні права господарів-одноосібників розпочався з Постанови Раднаркому УСРР "Про ознаки, які визначали селянське господарство як куркульське" від 13 серпня 1929 р. [33, с. 105]. У ній визначались критерії господарств куркульського та підприємницького типу, облік яких покладався на сільські ради. Фактично цією постановою створено умови для реалізації принципу ліквідації одноосібного господарювання на землі та куркульства як класу. Після визначення "потенційних ворогів" колективізації та соціалістичного будівництва в цілому 5 січня 1930 р. прийнято Постанову ЦК ВКП (б) "Про темпи колективізації і заходи допомоги державному колгоспному будівництву", тобто фактично проголошено принцип тотальної колективізації та принцип повної державної підтримки колективізації, які лягли в основу знищення українського селянства [20, с. 255].
На реалізацію цієї Постанови прийнято Наказ ОДПУ СРСР №44/21 від 2 лютого 1930 р., який утвердив принцип ліквідації куркульства як класу в районах суцільної колективізації. Передбачалась конфіскація їх майна та масове виселення [34, с. 69] . На підставі директивного листа ЦК ВКП (б) "Про колективізацію", надісланого у вересні 1930 р. всім обкомам, крайкомам і ЦК компартій республік, введено принцип посиленого оподаткування селян-одноосібників, принцип обмеження їх прав землекористування (відносно осіб, які ще не були розкуркуленими). 2 серпня 1931 р. прийнято Постанову ЦК ВКП (б) "Про темпи дальшої колективізації та завдання зміцнення колгоспів", яка сприяла реалізації принципу посиленої охорони майна колгоспів. Принцип посиленої охорони державних підприємств і колгоспів був також закріплений Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. "Про застосування розстрілу та 10-річного ув’язнення за розкрадання колгоспного майна", яка встановлювала розстріл та 10-річне ув’язнення відносно винних без права амністії [35, с. 499]. Для реалізації цих положень прийнято Інструкцію Верховного Суду та ОДПУ СРСР "Про механізм застосування репресій за постановою ЦВК та Раднаркому СРСР від 7 серпня 1932 року по охороні майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцненню суспільної (соціалістичної) власності", яка закріпила принцип виключної підсудності справ про розкрадання соціалістичного майна ОДПУ та судам [36, с. 524].
Подальша атака на село, спрямована на ліквідацію одноосібного господарювання на землі, здійснювалась через принцип безумовного виконання плану хлібозаготівель в одноосібному секторі, який випливав зі змісту цілої низки нормативних актів, зокрема Постанови Раднаркому УСРР "Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі" від 11 листопада 1932 р. [37, с. 545], Постанови Раднаркому УСРР "Про заходи до населення хлібозаготівель" від 20 листопада 1932 р. [38, с. 743], Розпорядження Наркомюсту УСРР прокурорам на місцях "Про репресивні заходи при проведенні хлібозаготівель" від 25 листопада 1932 р. [39, с. 550], Постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У "Про занесення на "чорну дошку", сіл які злісно саботують хлібозаготівлі" від 26 грудня 1932 р. [40, с. 563]. Завдяки цим нормативним актам під виглядом хлібозаготівлі та для її забезпечення використано три методи розправи з українським одноосібним селянством: 1) репресії відносно осіб, які не виконували хлібозаготівель; 2) примусове вилучення усіх запасів виявленого зерна; 3) припинення будь-яких торгівельних, кредитних та інших фінансових зв’язків із селами, занесеними на "чорну дошку" нібито через саботаж хлібозаготівлі, тобто економічна блокада.
Саме завдяки таким, так би мовити "принциповим" підходам, їх реалізації на практиці злочинний комуністичний режим організував голодомор в українському селі, зруйнувавши нестерпне для нього одноосібне господарювання на землі, вилучивши в українського селянства вирощений урожай та організувавши економічну блокаду.
Навіть після цього комуністичний режим не вгамувався. 2 липня 1937 р. прийнято Постанову Політбюро ЦК КП(б)У "Про антирадянські елементи", за якою колишні куркулі відбули покарання у вигляді заслання та повернулись на колишнє місце проживання, повинні бути обліковані. Найбільш ворожі з них мали бути негайно арештовані і розстріляні в порядку адміністративного проведення їх справ через трійки, а менш активні – переписані і заслані в райони по вказівці НКВС. Пропонувалось у п’ятиденний строк подати в ЦК кількість тих, хто підлягає засланню [41, с. 479]. Отже в даній частині проголошено принцип об’єктивної вини куркулів – селян одноосібників, які колись обрали спосіб господарювання на землі, не сумісний із земельною політикою існуючого режиму, в чому, на думку режиму, була їх вина. А звідси повинен був випливати і принцип невідворотності покарання.
На виконання вищевказаної Постанови видано Оперативний Наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР №00447 "Про операції по ре пресуванню колишніх куркулів, кримінальних злочинців, та інших антирадянських елементів" від 30 липня 1937 р. Зі змісту наказу випливав той же принцип невідворотності покарання антирадянських елементів, до переліку яких (згідно наказу) віднесено також куркулів [42, с. 80]. Встановлювалась кількість осіб, які підлягають розстрілу, та кількість осіб які підлягають засланню, по кожній з областей УРСР. Отже, радянська влада використовувала навіть у своєрідній формі принцип планування репресій щодо антирадянських елементів, значну частину яких становило, на її думку, українське селянство.
Аналогічна політика відносно українського села проводилась і в повоєнні роки. Все знову розпочалось з принципу безумовного виконання плану хлібозаготівель, який і надалі мав стати інструментом відчуження селян від виробленої ними сільськогосподарської продукції. 23 січня 1946 р. була прийнята Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У "Про хід хлібозаготівель по областях УРСР", у якій подано перелік областей України,