Розділ 7. Правові засади процесу розширення і план дій щодо членства в НАТО

7.1 Правові засади процесу розширення НАТО

На Брюссельському самміті в січні 1994 року керівники держав НАТО заявили, що вони очікують і вітатимуть розширення НАТО, яке сягне демократичних країн на схід від Альянсу. Відповідно в 1995 році Альянс розпочав дослідження розширення НАТО. У дослідженні були зроблені висновки про те, що після закінчення холодної війни виникла потреба і можливість посилити безпеку в Євроатлантичному регіоні, не поновлюючи лінії розмежування в Європі; це буде сприяти демократичним реформам, контролю громадськості над збройними силами, військовими бюджетами, зміцненню довіри між державами; розширення Альянсу буде відбуватись у відповідності до статті 10 Вашингтонського договору; до країн-кандидатів висуватимуться вимоги врегулювати етнічні і територіальні суперечки мирними засобами, ставитися до національних меншин згідно вимог ОБСЄ, бути спроможними військовими засобами приймати участь в колективній обороні і миротворчих операціях. Рішення про запрошення країн-кандидатів будуть прийматись на основі консенсусу держав-членів. Висновки НАТО були доведені до зацікавлених сторін.

Альянс також вирішив проводити інтенсифікований діалог з кожною країною, яка висловила зацікавленість приєднатися до НАТО. На початку 1997 року інтенсифіковані діалоги було розпочато з Чехією, Угорщиною, Польщею. В лині того ж року глави держав-членів запросили ці держави до початку переговорів про вступ. Протоколи про вступ було підписано в грудні 1997 року і ратифіковано всіма країнами-членами(16). 3 країни приєднались до Вашингтонського договору в березні 1999 року.

На Празькому самміті глави держав і урядів Альянсу запросили Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Словаччину, Словенію, Румунію до початку переговорів про вступ. Всі 7 країн попередньо прийняли участь у Плані дій щодо членства. Процедури, які виконували члени і кандидати на протязі 12 місяців ілюструють шлях вступу в НАТО, який мусять пройти всі майбутні члени Альянсу.

Протоколи про вступ були підписані в штаб-квартирі НАТО міністрами закордонних справ запрошених країн 26 березня 2003 року. До кінця квітня 2004 року всі країни-члени Вашингтонського договору повідомили уряд США про свою згоду з протоколами і 2 березня 2004 року Генеральний секретар НАТО офіційно запросив 7 країн до членства в НАТО. На церемонії в Вашингтоні кожна країна передала на збереження свої офіційні документи про вступ 29 березня 2004 року, офіційно набувши членства Альянсу.

У проміжку між запрошенням 7 країн до початку переговорів і запланованим підписанням протоколів про вступ, ратифікацією і членством, запрошені країни були максимально залучені до діяльності Альянсу і продовжували виконувати План дій щодо членства. Кожна запрошена країна також представила графіки реформ, які необхідно здійснити до і після вступу.

17 березня 2004 року Генеральний секретар Альянсу відкрив нову будівлю в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, в якій розмістились делегації нових країн-членів. 2 квітня 2004 року після церемонії підняття прапорів нових членів біля штаб-квартири НАТО, було проведено перше офіційне засідання Північноатлантичної ради за участі нових членів Альянсу.

7.2 План дій щодо членства в НАТО

На Вашингтонському самміті в квітні 1999 року з метою допомоги країнам, які прагнуть вступити до Альянсу, НАТО започаткувала План дій щодо членства, за допомогою якого надає їм поради, допомогу і практичну підтримку. План дій великою мірою покладається на досвід Чехії, Угорщини і Польщі. Він зосереджує підготовку на визначених цілях і пріоритетах. Але участь в ньому ще не гарантує членства. Рішення про запрошення приймається в кожному випадку окремо.

План дій щодо членства не заміняє Програми „Партнерство заради миру”. Участь в Процесі планування і оцінки збройних сил за даною Програмою дає змогу імовірному кандидату досягти оперативної сумісності з збройними силами НАТО та підготувати структуру і засоби своїх збройних сил до можливого членства в НАТО. Процес планування і оцінки збройних сил забезпечує основи прозорості оборонної політики потенційного члена НАТО, визначення сил, які можуть бути передані для багатонаціональних тренувань, навчань і операцій під проводом Альянсу, а також для оборонної реформи.

На початку кожного циклу Плану дій щодо членства країни подають щорічну Національну програму підготовки до можливого членства, яка містить політичні, економічні, оборонні, військові, ресурсні, юридичні питання та питання безпеки. Вона містить свої цілі, завдання і графіки. Наприкінці циклу НАТО готує звіти про досягнення кожної країни, вони є основою для обговорення досягнень країни Північноатлантичною радою. Виконання відповідних критеріїв надає змогу отримати запрошення для вступу в НАТО.

Розділ 8. Правове регулювання партнерства і співпраці з НАТО

8.1 Правова основа євроатлантичного партнерства

В липні 1990 року лідери країн-членів Альянсу в Лондоні запропонували нові відносини співпраці всім країнам Центральної і Східної Європи. В грудні 1991 року НАТО започаткувало першу інституцію такої співпраці – Раду євроатлантичної співпраці, яка провела своє перше засідання 20 грудня 1991 року після ліквідації СРСР і протягнула руку ННД для співпраці в боротьбі з новими загрозами. На початку консультації РЄАС були зосереджені на виведенні радянських військ з країн Прибалтики. Подальша її діяльність носила здебільшого характер політичних консультацій.

В 1994 році НАТО започаткувало Програму співробітництва з окремими державами – Партнерство заради миру. В 1997 році на зміну РЄАС прийшла Рада євроатлантичного партнерства. РЄАП і ПЗМ поступово стали ключовими елементами євроатлантичної безпеки. З часом до ПЗМ приєднались 30 країн: Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменія, Латвія, Литва, Естонія, Киргизія, Вірменія, Азербайджан, Молдова, Грузія, Австрія, Албанія, Швейцарія, Швеція, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Словенія, Македонія, Угорщина, Ірландія, Фінляндія, Хорватія, Польща.

РЄАП складається з країн-членів і країн-партнерів і