Структура правовідносин

ПЛАН

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН 5

1.1. Склад та структура правовідносин 5

1.2. Основні підходи до визначення складу та структури правовідносин 8

РОЗДІЛ 2. СУБ’ЄКТИ ПРАВОВІДНОСИН: ПОНЯТТЯ, ВИДИ 13

2.1. Поняття, ознаки та юридичні властивості суб’єктів правовідносин 13

2.2. Класифікація суб’єктів правовідносин 19

РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ’ЄКТІВ ПРАВОВІДНОСИН 21

3.1. Поняття та характерні риси об'єктів правовідносин 21

3.2. Види об’єктів правовідносин 23

РОЗДІЛ 4. ЗМІСТ ПРАВОВІДНОСИН 32

ВИСНОВОК 35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 39

ВСТУП

Нові задачі, що стоять перед правовою наукою, розвиток нових напрямів вимагають разом з тим і глибокого дослідження тих явищ, які складають традиційну проблематику теорії держави і права. Не можна вважати, що створені теорією поняття і положення залишаються незмінними в умовах бурхливого розвитку суспільства і розширення сфери правового регулювання. Для того щоб служити надійною основою вирішення конкретних життєвих проблем, основні положення теорії повинні постійно обновлятися, розвиватися, вбираючи в себе весь досвід суспільного життя, узагальнюючи і аналізуючи його.

Процес розвитку нових напрямів буде плідним і результативним за умови його нерозривного зв'язку з розвитком і оновленням фундаментальних понять, положень, висновків загальної теорії держави і права. Нові напрями можуть формувати свої теорії, спираючись на загальні закономірності правового регулювання, використовуючи основні поняття правової науки. Цим забезпечується єдність системи правового регулювання, взаємозв'язок її галузей, науково обґрунтоване використання арсеналу засобів правової дії у всій його повноті. Розробка фундаментальних традиційних проблем, понять і інститутів, є, таким чином, такою же необхідною, як і дослідження нових методів і аспектів правового регулювання.

Дослідження вказаних проблем має істотне значення і для визначення системи понять правової науки зі всією суворістю і повнотою відображення суті явищ, взаємною узгодженістю, взаємозв'язком.

Одним з основних, фундаментальних понять правової науки є правовідношення. Це та форма, в якій абстрактна норма права набуває своє реальне буття, втілюючись в реальному, конкретному суспільному відношенні. Правовідношення виражає, таким чином, особливий вид зв'язку права з регульованими ним суспільними відносинами, в якому діалектично поєднується абстрактність норми з конкретністю даного життєвого відношення. Саме тому проблема правовідношення привертає до себе широку увагу як теорії держави і права, так і теорії ряду галузей.

Необхідно, проте, відзначити, що в трактуванні цього поняття є значні розбіжності. Іноді поняття правовідносини звужується до такого ступеня, що охоплює лише цивільно-правові зобов'язальні відносини, іноді настільки розширяється, що втрачає всяку визначеність специфічної форми зв'язку права з суспільними відносинами і по суті перестає функціонувати. Такі ж суперечні і визначення понять суб'єктивного права, суб'єкта і об'єкту права, санкції, відповідальності.

В даній роботі робиться спроба дослідження правовідношення як врегульованого нормою права реального конкретного суспільного відношення в єдності його форми і змісту.

Правовідношення - один з найважливіших елементів життя суспільства, в якому багато відносин може існувати тільки як правовідносини. Разом з тим не слід гіпертрофувати значення правовідношення, яке є лише одним із способів дії права на регульовані відносини.

Створення теорії правовідношення вимагає глибокого вивчення цього найскладнішого явища суспільного життя з більш широких позицій, ніж ті, які традиційно прийняті в правовій науці. Виходячи з цього, автор визнав необхідним почати дослідження із з'ясування тих методологічних основ, на яких повинна будуватися теорія правовідношення.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН

1.1. Склад та структура правовідносин

Дослідження структури правовідносин як кінцевої реалізації правової норми, як єдність правової форми і матеріального змісту приводить до висновку про наявність наступних елементів структури:

а) учасники правовідносин. Їхній правовий статус робить істотний вплив на виникнення і розвиток правовідносин, його характер; б) права і обов'язки, їхній взаємозв'язок; в) реальна поведінка учасників правовідносин в співвідношенні з правами і обов'язками [14, c. 276].

Якщо, не дивлячись на різні відтінки виказаних точок зору, звести їх до основного змісту, то можна встановити два напрями у визначенні суб'єктивного права.

Суть суб'єктивного права визначається в аспекті можливості вимоги управомоченою особою від зобов'язаних осіб певних дій або утримання від дій. При такому підході суб'єктивне право розкривається в аспекті забезпеченості його покладанням відповідних обов'язків на точно визначене або відносно певне коло осіб, в аспекті забезпечення можливості реалізації. Цей аспект має істотне значення для розкриття суті суб'єктивного права як елемента правовідносин.

Суб'єктивне право визначається з погляду положення управомоченої особи. При різних словесних формулюваннях визначення суб'єктивного права зводиться до того, що це - забезпечена законом міра можливої поведінки управомоченної особи. В цьому визначенні розкривається істотна риса суб'єктивного права як того елемента правовідносин, який визначає можливу поведінку учасника, здатну перетворитися по його волі в дійсну.

Суб'єктивне право визначає встановлену законом міру можливої поведінки, забезпечену відповідним обов'язком інших осіб. Але, кажучи про суб'єктивне право як про міру можливої поведінки, необхідно мати на увазі, що ця свобода, навіть в рамках, допустимих правом, теж не безмежна. Власник має право використати свою річ «найбільш оптимальним чином», по класичній формулі французького цивільного кодексу. Єдине обмеження - використання власності способом, забороненим законом. Здійснення суб'єктивного права залежить цілком від розсуду управомоченого.

Розглядаючи суб'єктивне право збоку управомоченого суб'єкта як міру його можливої поведінки, ми тим самим визнаємо, що здійснення або відмова від здійснення права залежить від волі управомоченого. Це, дійсно, так до тих пір, поки воля управомоченого не приходить в суперечність з інтересами суспільства.

Обов'язок є забезпечена законом міра належної поведінки, якій підкоряється зобов'язана особа відповідно до вимог управомоченого. На відміну від права як заходи можливої