Це справедливо для деяких видів правовідносин, в яких здійснення права повністю залежить від волі управомоченого. Проте в багатьох правовідносинах, особливо в тому широкому і важливому колі правовідносин, який опосередковує управління економікою і іншими галузями життя суспільства, складне переплетення взаємних прав і обов'язків спонукає управомоченого до реалізації свого права [9, c. 321]. Отже, обов'язок в переважній більшості випадків представляє собою соціальну реальність. Це знаходить своє відображення і в термінології: говорять про здійснення права і про виконання обов'язку.

Звичайно, не можна заперечувати значення волі і при виконанні обов'язку. У виконання дій, що становлять зміст обов'язку, може бути вкладена ініціатива, добра воля, і, навпаки, виконання обов'язку, може бути формальним, неадекватним. Нарешті, можливі випадки ухилення від виконання обов'язку. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобов'язаної особи в належному виконанні обов'язку [16, c. 158].

Як правило, порушення обов'язку (його невиконання або неналежне виконання) тягне певний правовий результат - застосування заходів державного примусу. Проте досвід показує, що найбільш ефективними виявляються ті засоби дії, які створюють зацікавленість зобов'язаної особи в найкращому виконанні обов'язку.

Безпосередній, прямий зв'язок права з точно відповідаючим йому обов'язком характеризує далеко не всі правовідносини. У вітчизняній правовій науці розрізняється два види зв'язку прав і обов'язків: абсолютні права, при яких праву управомоченої особи протистоїть обов'язок невизначеного кола суб'єктів утримуватися від порушення права, і відносні права, при яких праву управомоченої особи протистоїть обов'язок конкретної особи або осіб зробити певні дії або утриматися від них. Ця відмінність не є загальновизнаною. Так, Д. М. Генкин, виходячи з того, що суб'єктивне право може існувати і поза правовідносинами, відносив право власності саме до таких прав. Він заперечував проти конструювання поняття абсолютного права як права, реалізованого в правовідношенні, вважаючи, що для правовідносин потрібна визначеність учасників правовідносин і їх змісту [4, c. 209]. Визначення двох типів зв'язку прав і обов'язків - абсолютного і відносного, активного і пасивного - має безперечне практичне значення, але представляє собою лише перше наближення до класифікації зв'язки прав і обов'язків і не охоплює всього багатства конкретних видів зв'язку, що не включаються в традиційний тип абсолютних прав.

1.2. Основні підходи до визначення складу та структури правовідносин

У вітчизняній юридичній літературі дослідження правовідносин велося з погляду розкриття його елементів і змісту. При всій відмінності поглядів, підходів загальновизнано, що елементами правовідносин є його учасники, їхні права і обов'язки. Спірним до цих пір залишається питання про об'єкт правовідносин. Деякі автори вважають його необхідним елементом правовідносин, інші - необхідною передумовою. Нарешті, висловлювалося думку про те, що об'єкт може бути елементом або передумовою багатьох видів правовідносин, але що разом з тим існують правовідносини, які не пов'язані з певним об'єктом [8, c. 125].

Дискусії ведуться і з питання про те, що розуміти під об'єктом правовідносин: чи тільки предмети матеріального світу, дії осіб або і те і інше. В цьому зв'язку обґрунтовувалася позиція про те, що об'єктом правовідносин завжди є поведінка їх учасників.

Спори про об'єкт правовідносин, про те, чи є об'єкт елементом правовідносин, пов'язані значною мірою з розглядом правовідносин як чогось відмінного від реального суспільного відношення, формою якого вони є. Саме тому і виникає питання про об'єкт як реальну поведінку, на яку повинні впливати правовідносини, будучи певним взаємозв'язком прав і обов'язків.

Представляється, проте, що питання про елементи правовідносин, і зокрема питання про об'єкт, може бути вирішено при аналізі структури правовідносин як цілісності правової форми і матеріального змісту.

Традиційна схема правовідносин - суб'єкт, об'єкт, права і обов'язки, - виникла з того, що правовідносини моделюють за зразком зобов'язання, тоді як ця схема далеко не охоплює всього багатства і складності правовідносин.

В літературі пропонувалося також ввести поняття складу правовідносин. Дана пропозиція обґрунтовувалася тим, що створюючі правовідносин елементи володіють різною значущістю. Проте до складу правовідносин включають всі ті ж елементи - суб'єкти; зміст, під яким розуміється юридичний зміст (права і обов'язки учасників), і об'єкти, на які направлені правовідносини [11, c. 244]. Склад правовідносин повторює традиційну схему, підкреслюючи разом з тим різну значущість включаються до складу елементів. Таким чином, і тут правовідносини аналізуються тільки як форма даного змісту.

Для визначення елементів правовідносин як єдність правової форми і матеріального змісту важливо визначити структуру правовідносин. Це дозволило б більш повно виявити головні ланки механізму дії права на суспільні відносини і ефективність такої дії.

Структура правовідносин істотно відрізняється від структури норми. Абстрактні елементи норми, її гіпотеза, диспозиція, санкція трансформуються в конкретні елементи правовідносин. Абстрактний «землекористувач», «постачальник», «виборець», «депутат» придбаває точне найменування. З різних варіантів поведінки, передбачених диспозицією норми, виділяються ті, які відповідають даним умовам. Точно визначаються санкції, передбачені на випадок порушення прав і обов'язків.

В літературі підкреслювалися органічний зв'язок матеріального змісту правовідносин і юридичної форми, єдність правовідносин як форми і матеріального змісту. Проте при аналізі правовідносин, його елементів, складу, зміст і т. ін. дослідники нерідко обмежуються аналізом правової форми. Так, С. С. Алексєєв, справедливо вказуючи на те, що реальні життєві відносини, врегульовані нормами права, представляють собою міцну єдність фактичного (матеріального) змісту і юридичної форми, надалі стає на позиції розмежування матеріального