Доповідь

з української літератури

на тему:

Зображення гайдамацького руху в поемі Т.Г.Шевченка “Гайдамаки”

Героїчний подвиг нашого народу — повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщина, — геніально оспівав Т. Шевченко в поемі «Гайдамаки». Працював поет над цим твором: з 1839 по 1841 роки. Окремою книжкою «Гайдамаки» з'явилися в 1841 році й одразу завоювали серце читачів. У поемі, за словами О. Кониського, Т. Шевченко “говорив те, що говорила народна душа, що сказав би на Україні кожен і кріпак, і козак, коли тільки був спроможен висловити свої думки, свої болі, що кипіли біля серця з тяжкої щоденної праці в ярмі”.

Т. Шевченко опоетизував у своєму творі народних месників — гайдамаків, підніс їх до постатей народних героївє

Гайдамаки (від понять гнати, турбувати, свавільничати) піднялися на боротьбу з польськими конфедератами — озброєними загонами польської шляхти, які знищували цілі українські села.

У розділі “Інтродукція” Т. Шевченко розкриває суспільні й політичні причини Коліївщини. Поет чітко визначив роль і місце Катерини II у повстанні, а також намаганні Росії підпорядкувати собі Польщу за допомогою свого коханця С.Понятовського. Польща цього періоду конала в роздробленості. Невдоволені політикою Понятовського магнати утворюють військово-політичні союзи – конфедерації.

Проти розгулу конфедератів піднялися селяни з вилами, косами, колами – звідси й назва колії і Коліївщина. І хоч повстання тривало місяць, Т. Шевченко протягує народний виступ у часовому просторі на півроку.

У творі виразні дві сюжетні лінії: визвольної боротьби, тобто концептуально-історична центральна сюжетна лінія, і житія Яреми Ґалайди – історично-художня лінія.

Намагаючись втілити історичні події, Т. Шевченко користувався різними джерелами: читав рукописи «Сказание о Колиивщине» М.Максимовича, “Історію русів” та польські джерела. Сам поет походив з тих місць, де прокотились головна хвиля повстання, чув багато переказів про гайдамаків, бачив їхні занедбані могили, знав безліч гайдамацьких пісень, слухав розповіді свого діда Івана, «як ляхи конали, як Сміла горіла».

Головний герой поеми — повсталий народ, який очолили історичні ватажки — Максим Залізняк та Іван Гонта.

Як свідчать історичні джерела, Максим Залізняк підлітком прибув на Запорізьку Січ, де пробув 14 років. Потім став послушником спочатку Жаботинського, пізніше Мотронинського монастирів. Для табору повсталі обрали Холодний Яр. Саме в цій місцевості посполиті повірили чуткам про «золоту грамоту» Катерини II, якою вона нібито звільнить з кріпацтва всіх повстанців, а також про переправлені нею для повсталих ножі, які вони й освятили в Мотронинському монастирі.

Максим Залізняк зробив перепис коліїв, поділив їх на десятки, сотні та полки за зразком козацьких. Його виважена й обдумана політика повернула в народі віру, що повертається козаччина. Повстання .швидко охопило майже всю Правобережну Україну. Коли повсталі підійшли до Умані, на їхню сторону перейшов уманський сотник Іван Гонта. Історичний Іван Гонта суттєво відрізняється від Шевченкового. Як свідчать історичні факти, Гонта був селянином з села Розсішок. На службі в графа Потоцького він зробив блискучу кар'єру. За довголітню й вірну службу одержав від магната у власність села Орадівку й Розсішки разом з кріпаками, був одружений з шляхтянкою. Гонта мріяв про визволення України, повірив у повернення козаччини і прийняв посаду полковника від Залізняка. Очевидно, у характеристиці Івана Гонти Кобзар користувався романом польського письменника М. Чайковського «Вернигора», в я кому вбивство Гонтою своїх синів описано з вуст очевидця — сина губернатора Младановича. Т. Шевченко сприйняв цей факт як реальний, хоча насправді в Ґонти був один син і на час повстання вже був дорослим, одруженим.

Факт убивства Гонтою своїх дітей у Шевченка психологічно вмотивований: їхньою смертю нін спокутує свою вірну службу ворогам і доводить вірність обов'язку гайдамацького ватажка. Страшне переплетення любові до своїх синів і до рідної України в І. Ґонти доведене до психічної межі, його страждання пекельні, від них його може звільнити тільки смерть.

Не мав Т. Шевченко й точних відомостей про деталі придушення повстання, про суд над Гонтою й Залізняком. Історичні ж джерела свідчать, що Катерина П жорстоко розправилася з гайдамаками й усю вину за Коліївщину переклала на Запорозьку Січ, щоб мати причину зруйнувати її. Полк донських козаків під командуванням Гур'єва прибув під Умань із запевненням, що прийшов на допомогу повстанцям. Коли прибуло підкріплення, Гур'єв запросив ватажків, аж до десяцьких включно, на бенкет, ї коли гості добре розгулялися, їх пов'язали й забили в кайдани. Вся старшина й 900 козаків опинилися в руках Гур'єва. Залізняка й Ґонту чекала страшна кара, Максимові мали відрубати голову, але під час кари від «милосердної цариці» прибув гонець з помилуванням. Залізняка таврували розпеченим залізом, вирвали ніздрі й заслали на каторгу, звідки він двічі тікав, і сліди його загубилися. Є відомості, що його бачили серед повстанців Пугачова.

Івана Гонту віддали на покару Речі Посполитій. Інквізиційний трибунал присудив до страшного четвертування впродовж 14 днів. Але Гонта своєю мужністю прискорив собі смерть. Його стратили на третій день.

Не маючи них даних, Т. Шевченко прощається в своїй поемі з героями романтично, виводить їх за «кадр», щось недоговорюючи, приховуючи. Навіть папіввигаданий Ярема у сцені прощання з ним автора йде у вічність:

Пішов степом сіромаха,

Сльози, утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видно стало.

Змальовуючи історичні події, Т. Шевченко не забуває сучасників, нагадує їм героїчне минуле. Гайдамаки — не сини, орли, діти, які помщаються за кривди, заподіяні матері. У час повстання «на ґвалт України орли