Закономірно, що у розділі, присвяченому демократизації державного управління, значну увагу приділено проблемі подолання бюрократизму. Дозволимо со6і висловити припущення, що важливість цієї проблеми зумовлена й тим, що, образно кажучи, сьогодні Україна вагітна тими процесами, які вже розпочалися у сусідній Росії та викликали неоднозначне сприйняття у нашій країні. Доведеться і нам пережити аналогічні проце-си. Тим більший інтерес викликає теза В.В.Цвєткова про те, що «складне суспільство потребує розмежування сфери діяльності політи-ки й управління» (С. 303). Власне про це веде мову автор і тоді, коли говорить про зв'язок по-літики і управління, опосередкований правом. Проте одна справа, коли про це йдеться у загаль-нотеоретичному контексті, і зовсім інше, коли автор торкається конкретної проблеми шляхів подолання негативного впливу бюрократизму на суспільні процеси. Найближчим часом Україна буде змушена здійснити кроки у цьому напрямку. До авторських роздумів додамо лише те, що про-цес розмежування політики й управління може йти різними шляхами — зокрема, у напрямку ста-новлення і зміцнення або демократичної, право-вої держави, або нового тоталітаризму. Це й ви-значатиме долю розвитку України на багато деся-тиліть.

Насамкінець зазначимо, що у рецензованій праці В.В.Цвєтков, впроваджуючи термін «необюрократія» стосовно сучасної касти державних управлінців в Україні, наводить цікаві міркуван-ня стосовно характеристик необюрократії, джерел її формування, економічної основи її існування тощо (с. 305—309). Ці міркування спроможні до-помогти подальшим дослідникам вказаної верст-ви населення.

Окрему увагу у рецензованій книзі приділено проблемам ефективності державного управління, від якого, на думку авторів, залежить і ефектив-ність соціальної діяльності і яке вони визначають через «досягнення поставленої соціальної мети за максимально можливої економії суспільної пра-ці», тобто це «свідоме поєднання результатів і за-собів». Таке визначення, з одного боку, призво-дить до критики авторами тих керівників, які «працюють на холостих обертах», ставлять собі в заслугу здійснення певних управлінських функцій, водночас відриваючи їх від результатів своєї дія-льності.

Але найголовніше те, що вказане визначення дає можливість подолати позитивізм у ставленні до проблем ефективності управління, оскільки саме визначення мети, її обгрунтованість та відпо-відність потребам суспільства і власне досягнен-ня цієї мети стає першою ланкою оцінки ефекти-вності управління. Ось чому, як зазначають авто-ри, критерій ефективності управління є передусім якісною, сутнісною характеристикою управлінсь-кої діяльності (с. 481).

Принцип професіоналізму. Від того, яким “людським матеріалом” володіє державний апарат – професіоналами чи дилетантами, - важливим чином залежить якість його роботи. Адже в будь-якій системі соціального управління “... безпосередньо чи в кінцевому рахунку, люди управляють людьми. Це відноситься до державного механізму. Без персоналу він представляє безжиттєві структури, правові статуси і схеми взаємовідносин.” [78].

Хоча професіоналізм як принцип підбору, розстановки і переміщення кадрів однаково важливий для органів, що здійснюють кожну із конституційно закріплених трьох гілок державної влади, в органах виконавчої влади він має специфічний зміст, особливі риси й форми проявлення. Звичайно, високий професіоналізм не в меншій мірі потребує в ході здійснення законодавчої діяльності і реалізації функцій судової влади.

В даному випадку мова йде про направлення способи і форми забезпечення принципу професіоналізму в державній службі. Потрібен бути створений і активно функціонувати механізм організації і науково-методологічного керівництва професіональною підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації і стажуванням кадрів державного апарату.

Цей процес важкий і динамічний, довгий, змушений проходити по певним етапам, диференційовано і у відповідності з конкретними цілями й завданнями професійного навчання службовців. Деякі подібні речі в цьому напрямку вже проводяться, і потрібно вважати, будуть розширюватися, приймати нові, відповідні умови й потреби політичних і соціально-економічних реформ.

Принцип професіоналізму в ході навчання державних службовців повинен стати ведучим, а не одним серед багатьох, не ослаблюватись, а тим більше витісняти на другий план за рахунок розширення загальноосвітніх навчальних дисциплін.

Багато спеціалістів зараз говорять про необхідність відособленого вивчення курсу “Державна служба”. Але які рамки такого відособлення, в чому воно призначене заключатися і чи означає запропонований підхід будь-яке ослаблення комплексного, інтегрованого розуміння і вивчення такого явища, як державна служба? Велика сукупність питань! Торкнемось деяких з них. Державна служба – складний, комплексний, многогранний соціально-правовий інститут. Його вивчення з таких позицій буде ефективним тільки у випадку з’єднання, консолідації в цьому єдиному процесі знань, методів і прийомів філософських, економічних, соціологічних і юридичних наук; перш за все, конституційного й адміністративного права.

Що стосується диференціації вивчення державної служби, тоді, якщо мати на увазі правові основи, можливі такі варіанти: безпосередньо в курс конституційного права державна служба не включається, хоч саме в нормах даної галузі бере свій початок такий великий і комплексний правовий інститут, як державна служба. В цілому ж державна служба в силу своєї природи і характеру є одним із ведучих інститутів адміністративного права. Цей інститут можна вивчати більш розширено в якості спеціального навчального курсу в рамках адміністративного права. У зв’язку із сказаним потрібні докази пропозиції про виділення службового права як частини адміністративного права.

З урахуванням підсилюючій і такій, що має об’єктивний характер тенденції виникнення і розвитку нових комплексних галузей права або правових наук, таких як екологічне, морське, банківське, податкове, муніципальне право, не є штучним і надуманим виділення службового права принаймні як підгалузі адміністративного права.

Висновки

На основі узагальнення результатів наведеного в цій роботі аналізу можна говорити про наявність низки визначальних політико-правових принципів, які