ст. 4 КК злочин-ність і караність діяння визначаються законом про кримінальну від-повідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юри-дичної відповідальності». Правовою підставою цього є передбаче-ний Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує: «Закони та інші нормативно-пра-вові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом». З цього випливає: якщо цей порядок був додержаний, то діє презумп-ція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб'єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідаль-ності. Так, кримінальній відповідальності підлягає керівник приват-ного підприємства, який протягом чотирьох місяців не виплачує зар-плату працівникам, вважаючи, що такс діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає такс діяння як злочин проти трудо-вих прав громадян.
Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайомитися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддале-1 Іній місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, кримінальна відповідальність може бути виключена.
Помилка в кваліфікації злочину також, влас-не кажучи, відображує незнання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчиняючи від-крите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК.
Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері покарання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчи-нений злочин.
Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кри-мінальну відповідальності та покарання.
Фактична помилка – це неправильне, помилкове, хибне уявлення особи про фактичний характер або фактичні наслідки свого діяння.
При фактич-ній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характери-стику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.
Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках поми-ляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки:
а) помилка в об’єкті;
б) помилка в предметі;
в) помилка в характері діяння;
г) розвитку причинного зв’язку;
д) помилка в особі потерпілого.
Помилка в об’єкті посягання.
Інколи при вчинені злочину суб'єкт помиляється в об'єкті посягання, внаслідок чого його дії незалежно від йо-го волі спрямовуються на інший об'єкт уголовно-правової охорони. Така помилка трапляється тоді, коли винна особа, помиляючись, посягає на інші, а не на ті суспільні відноси-ни, які охоплювались її умислом, і опріч волі заподіює шко-ду в сфері інших суспільних відносин. При цьому помилка в об'єкті посягання можлива лише на рівні родового, видо-вого і безпосереднього об'єктів. На рівні загального об'єкта злочину помилка неможлива, оскільки всякий злочин пося-гає на суспільні відносини, тобто загальний об'єкт один і помилитися в ньому неможливо. Помилка ж забороненості чи незабороненості посягання відноситься до юридичної по-милки. Помилка в родовому об'єкті посягання полягає в то-му, що суб'єкт вважає свої дії спрямованими на одні сус-пільні відносини, а насправді посягає на інші суспільні від-носини. Такі помилки трапляються при вчиненні злочинів проти власності, проти особи і деякі інші. Наприклад, ви-крадаючи майно державної організації, винний вважає, що викрадає майно, яке належить громадянинові, посягаючи на життя приватної особи, вважає, що посягає на життя пра-цівника міліції і т. ін.
Найчастіше зустрічається помилка в родовому об'єкті пося-гання. Вона ж має і найбільше практичне значення, бо істотно впливає на кваліфікацію злочину. Оскільки в таких випадках об'єкту, на який винна особа за її наміром і думкою спрямовує свої дії, в дійсності шкода не заподіюється, то таке посягання є лише замахом невдалою спробою заподіяти певну шкоду. Отже, сумлінна помилка особи відносно родового об'єкта посяган-ня кваліфікується як замах на вчинення злочину. Таке діяння немає підстав кваліфікувати як закінчений злочин на гаданий об'єкт, оскільки шкода йому не була заподіяна і злочинні на-слідки в цій сфері суспільного життя не настали. Не може та-ке діяння кваліфікуватися і як посягання на той об'єкт, якому фактично була заподіяна шкода, бо ці наслідки не охоплювались умислом винної особи і тому така осудність буде об'єктив-ною. Вирішальним для оцінки вини і кваліфікації злочину при помилці в родовому об'єкті є суб'єктивний намір особи і фак-тично заподіяна шкода певному об'єкту.
Для правильної кваліфікації, наприклад, викрадання за-вжди необхідно встановити на вилучення якого майна — дер-жавного, колективного чи приватного — був спрямований, умисел винної особи. Вирішальне значення при цьому має зміст суб'єктивної сторони злочину: якщо винна особа при викраданні усвідомлювала, що це майно належить державній ор-ганізації або державна організація за це майно несе матеріаль-ну відповідальність перед власником, то її дії кваліфікуються як викрадання державного майна. Якщо ж свідомістю особи охоплювалась наявність таких обставин, які виключають відповідальність державної чи громадської організації перед громадянином, то винна особа, відповідно до спрямованості її умислу, несе відповідальність за посягання на приватну власність. Коли ж винна особа допускає як свою відповідальність, так і відповідальність держави, то її дії кваліфікуються відповідно до фактично насталих наслідків.
У