у 40% від усіх випадків використання цього інституту по категоріям справ; у справах про злочини у сфері господарської діяльності – у 15% випадків; про злочини у сфері службової діяльності – у 11% випадків; про злочини проти громадського порядку та моральності – у 9% випадків; про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та ін. злочини проти здоров’я населення; про злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян порівно - по 5,5% випадків; про злочини проти життя та здоров’я особи та злочини проти громадської безпеки – по 4% випадків; про злочини проти виборчих, трудових та ін. особистих прав і свобод людини і громадянина – у 0,5% випадків; у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи зазначений інститут не застосовувався.
Звідси, як показала практика категорія злочинів відповідно до їх родових об’єктів значення для можливості звільнення від відбування покарання з випробуванням не має, окрім злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Така статистика, мабуть, пояснюється тим, що відповідна категорія злочинів характеризується особливою тяжкістю. Оскільки суспільна небезпека розслідуваних злочинів визначається не лише посяганням на статеву свободу або статеву недоторканність особи, а й заподіянням шкоди іншим соціальним цінностям – нормальному фізичному і психічному розвитку дітей й підлітків, здоров’ю, честі й гідності особи тощо [51. c.89]. А ч.1 ст. 75 КК України передбачає, що даний вид звільнення від покарання суди застосовують враховуючи тяжкість злочину.
Що ж стосується питання застосування ст.75 КК України навіть при наявності обтяжуючої покарання обставини, то кримінальний закон не виключає такої можливості, адже сказано, що суд має враховувати тяжкість злочину, особу винного та обставини справи. А як показує практика (див. Додатки № 1.3. та № 2.3.) при звільненні від відбування покарання з випробуванням враховувалось декілька обставин у сукупності.
Звернемось до тих справ, у яких при наявності обтяжуючої обставини був застосований досліджуваний інститут.
Справа № 1 була про вчинення злочинів, передбачених ст.ст.186 ч. 2, 3, 296 ч.2 КК України. У ній звільнення мотивувалось тим, що злочин вчинений неповнолітньою вперше, винна характеризується позитивно, щиро розкаялася, виросла у неблагополучній сім’ї, і злочин вчинила у стані алкогольного сп’яніння.
Як бачимо, у даному випадку мала місце сукупність злочинів середньої тяжкості та тяжкого злочину. Проте обставини, про особу винної характеризували її з позитивної сторони. Що ж стосується обтяжуючої обставини, то у даній ситуації у сукупності із зазначеними пом’якшуючими обставинами, вона не має значення обтяжуючої покарання. Зважаючи на усе вище викладене, таке вирішення справи було найбільш правильним, оскільки обмеження волі або позбавлення волі (саме такі покарання передбачені санкціями статей, за якими був винесений вирок по даній справі) не виправили б винну, а штовхнули б її ще дальше у „кримінальний світ”, напівдорозі до якого вона уже і так знаходилась, бо саме на це вказували обставини справи.
Справа № 2 була про вчинення злочину, передбаченого ст. 296 ч.1 КК України, по ній проходили наступні обставини: визнання вини, винний судиться вперше; не працює; злочин вчинив у стані алкогольного сп’яніння. Звідси, як видно із норми статті, злочин є середньої тяжкості. У даному випадку перші дві обставини вказують на позитивність винного. А от дві останні в сукупності характеризують особу саме у даній категорії злочинів уже з негативної сторони, проте швидше, не як злочинця, а як особу, яка ще тільки стала на невірний шлях. Оскільки штраф до нього було застосовувати недоцільно, оскільки винний не працює, то залишався або арешт, або обмеження волі. Проте як перше, так і друге могло швидше штовхнути винного на шлях злочинця, а ніж виправити. А от даний вид звільнення від відбування покарання міг би створити відповідне підгрунтя для виправлення винного.
Отож, з усього вище наведеного можемо зробити висновок, що при застосуванні звільнення від відбування покарання з випробуванням суди звертають увагу не тільки на тяжкість вчиненого, особу винного та інші обставини справи, а також і на те, як той чи інший вирок може вплинути на подальшу долю конкретної особи у конкретному випадку, зважаючи на обставини справи.
Що ж стосується інституту призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, то при його застосуванні (у 3% усіх вироків судів, практика яких досліджується у даній роботі) використовувались наступні обставини: позитивна характеристика – у 3% вироків усіх місцевих судів, практика яких нами вивчалася; хворобливий стан здоров’я – у 1,5% вироків; визнання вини – у 0,5% вироків; щире каяття – у 2,5% вироків; відшкодування завданого збитку – у 1% вироків; думка потерпілого щодо несуворого покарання – у 0,5% вироків; не судимий – у 0,5% вироків; одружений – у 0,5% вироків; працює – у 0,5% вироків; раніше вчиняв злочин – у 0,5% вироків; неповнолітній – у 0,5% вироків; має постійне місце проживання – у 1% вироків; сприяння розкриттю злочину (суду, слідству, встановленню істини по справі) – у 1% вироків; відшкодування шкоди – у 0,5% вироків; вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння – у 2% вироків; мати інвалід І групи – у 0,5% вироків; злочин вчинено вперше – у 1% вироків.
Звідси, як бачимо при застосуванні ст. 69 КК України менший спектр пом’якшуючих обставин, проте ширший – обтяжуючих, ніж при застосуванні