Як уже зазначалося у підрозділі 1.1 цієї роботи як обставинам, закріпленим у законі, так і визначеним практикою повинна бути притаманна певна сукупність ознак для того, щоб те чи інше явище отримало статус обставини, а також віднести ту чи іншу обставину до першої чи другої групи. Тому проаналізуємо з цією метою обставини, які зустрічалися у справах, що нами вивчалися, на предмет їх відповідності ознакам, встановленим для обставин теорією.

Згідно практики місцевих судів: Івано-Франківського міського суду, Богородчанського р-н суду, Городенківського р-н суду, Долинського р-н суду, Снятинського р-н суду використовувалися наступні зазначені у ст.ст. 66, 67 КК України обставини.

Щире каяття згідно практики місцевого суду Івано-Франківського міського суду застосовувалось адвокатами – у 30% справ, прокурорами – у 41%, судом – у 54% вироків, згідно ж практики місцевих судів р-н судів Івано-Франківської області: адвокатами – у 31%, прокурорами – 26%, судами – у 49% (згідно Додатків №1-2) [8-12]. Як бачимо, ця обставина досить часто використовується на практиці. Якщо ж поглянемо на Додатки №1.1, 2.1, то побачимо також і те, що щире каяття застосовується майже по всіх категоріях справ. Звідси, можемо зробити висновок, що така ознака як характерність для більшості злочинів притаманна даній обставині.

Що ж стосується притаманності вище зазначеній обставині такої ознаки як значимість впливу на ступінь тяжкості вчиненого і суспільну небезпечність винного, то звернемося спочатку до нормативної конструкції обставини. Сама конструкція цієї обставини викликає сумніви щодо практичності її застосування. Так, до прикладу, "щире каяття", як практично можна визначити чи дійсно особа щиро покаялась чи ні. Конструкція норми свідчить про те, що така обставина може застосовуватися тільки у сукупності із з’явленням із зізнанням. Але чи можна визначити навіть у сукупності із з’явленням із зізнанням наскільки щирим є каяття?

Можливо, особа передбачала велику імовірність свого викриття і таким чином намагалась зменшити собі покарання? Тому з’явлення із зізнанням повинно представляти собою акт добровільного безпосереднього звернення особи у правоохоронні органи з правдивим повідомленням про вчинений ним злочин. При цьому у злочинця повинна бути об’єктивно існуюча можливість сховатися від слідства та суду [9, c.67]. Але, як бачимо, на практиці щире каяття застосовується самостійно, більше того, з’явлення із зізнанням взагалі на використовуються практикою. Тому, видається, що така ознака як значимість впливу на ступінь тяжкості вчиненого і суспільну небезпечність винного, як показала практика, взагалі не притаманна щирому каяттю.

Проте, можна з впевненістю стверджувати, що вище вказаній обставині належить така ознака як суворо визначена направленість впливу, оскільки однозначно щире каяття пом’якшує покарання.

Що ж до непохідного характеру від інших обставин, то законодавчий перелік не містить більше обставин, обсяг та зміст яких би збігався із щирим каяттям. Проте, практика все ж використовує такі обставини:

1. визнання вини (у тому числі часткове): у 37% справ застосовують адвокати, у 26% – прокурори, у 13% вироків – суд, згідно практики місцевого суду Івано-Франківського міського суду; згідно ж практики місцевих судів р-н судів Івано-Франківської області ця обставина адвокатами застосовується у 15% справ, прокурорами – у 27%, судами – у 13% вироків (див. Додаток №1-2) [8-12].

2. розкаяння у вчиненому: адвокати – у 9%, прокурори – у 10%, суд – у 12% по практиці місцевого суду Івано-Франківського міського суду; адвокатами – у 12%, прокурорами – у 40%, судами – у 8% згідно практики місцевих судів р-н судів Івано-Франківської області (див. Додаток №1-2) [8-12].

Нами у процесі дослідження було також встановлено, що вище вказані обставини на практиці інколи використовуються у сукупності із щирим каяттям. Згідно практики місцевого суду Івано-Франківського суду разом застосовувалися щире каяття, визнання вини, розкаяння у вчиненому – у 1% вироків, щире каяття, визнання вини – у 5%, щире каяття, розкаяння у вчиненому – у 4%, розкаяння у вчиненому, визнання вини – у 1% (див. Додаток №1) [8]. По практиці місцевих судів р-н судів Івано-Франківської області разом застосовувались щире каяття, визнання вини, розкаяння у вчиненому – у 3%, визнання вини і розкаяння у вчиненому – у 4% (див. Додаток №2) [9-12].

Як бачимо, з точки зору судів розкаяння у вчиненому, визнання вини та щире каяття – це різні явища. З аналізу цих обстави випливає, що найближчими за змістом та обсягом, а також самою конституцією є щире каяття і розкаяння у вчиненому. При цьому вони співвідносяться як ціле і частина, оскільки розкаяння за своєю суттю і є каяттям. А от наскільки воно щире можна судити тільки у сукупності з іншими обставинами, такими як, з’явлення із зізнанням, сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, відвернення суспільно-небезпечних наслідків, а також визнання вини тощо. Як показало дослідження практики, з’явлення із зізнанням взагалі не застосовується, разом із добровільним відшкодуванням завданих збитків щире каяття або розкаяння застосовуються у 1% вироків місцевого суду Івано-Франківського міського суду; у 5% вироків місцевих судів р-н судів Івано-Франківської області. Разом із добровільним усуненням заподіяної шкоди відповідно у 3% вироків і у 7% вироків, а разом із відверненням небезпечних наслідків тільки у 1% вироків по практиці місцевого суду Снятинського р-н суду (див. Додатки 1-2) [8-12].

Отже, як бачимо випадки застосування щирого каяття чи розкаяння у сукупності із іншими вище зазначеними обставинами поодинокі. Трапляються також і вироки у яких щире