Нормативно-правова база щодо мови викладання в школах Галичини другої половини ХІХ ст.
Рідна мова є основою існування спільноти, тому соборність народу, національна ідея найтісніше пов’язані з його мовою. Відродження мови сприяє оновленню ментальності, національного характеру народу, зміцненню його позитивних якостей. Не випадково питання мови викладання в усі часи було одним з найактуальніших. Особливої гостроти боротьба за рідну мову викладання набула в Галичині наприкінці ХІХ ст. Оскільки намісниками в краї були, як правило, поляки, то, крім онімечування, українці зазнавали ще й полонізації. Такий подвійний гніт негативно відбився на всьому суспільному, освітньому житті краю: в школах законодавчо закріпилася чужа мова викладання, навчальні плани й програми будувалися за чужим взірцем. Боротьбу за рідну мову викладання в контексті розвитку шкільництва розкривають наукові розвідки, публікації сучасних учених й дослідників Д.Герцюка, І.Зайченка, І.Курляк, С.Лаби, Б.Ступарика та інших. У кінці ХІХ ст. за необхідність викладання в школах рідною мовою виступали галицькі педагоги О.Барвінський, Г.Врецьона, Г.Зарицький, М.Пачовський та інші учителі-практики й громадські діячі краю.
Розвиток мови значною мірою залежить від законів, що регламентують його. Простежимо, які нормативно-правові документи другої половини ХІХ ст. визначали мову викладання в Галичині.
У кінці ХІХ ст. австрійський уряд проводив політику соціального й національного гноблення українців в інтересах панівних класів. Це викликало пожвавлення громадсько-педагогічного руху, в якому активну участь брали вчителі, учнівська й студентська молодь, просвітні організації, широка громадськість. Діячів науки й культури особливо хвилювало питання викладання рідної мови в школах. Тут слід наголосити, що в означений період українська мова усвідомлювалась як ознака національної приналежності, природний закон, що поєднує індивідів у спільноту, ”печать суспільної приналежності, в’яжуча людей в окремий організм”, а всі разом прагнуть до загального розвитку [1, с.216].
Позитивні наслідки для українців краю мала революція 1848 року: скасовано панщину, галичани отримали конституційні громадянські й політичні права. 2 травня 1848 р. створено Головну Руську Раду, яка одними з найважливіших вважала питання національної освіти й виховання. Серед основних напрямів своєї діяльності Головна Руська Рада проголосила розвиток і піднесення української народності за допомогою вдосконалення мови, запровадження її у школах усіх типів, а також “поставити язик наш на рівні з іншими в урядах публічних” [2, с.3]. Посилення статусу української мови М.Лозинський назвав однією з найважливіших вимог Головної Руської Ради [3, с.6].
Після придушення революції настають роки реакції. У 1851 р. розпущено Головну Руську Раду, в 1852 р. відновлено орден єзуїтів. 21 серпня 1856 р. було відмінено обов’язкове викладання рідною мовою в гімназіях [4, с.26]. Порозумівшись з династією Габсбургів, польська шляхта здобула необмежену владу в Галичині. Шкільна адміністрація також була чужою: в найвищому краєвому органі управління освітніми справами, Краєвій шкільній раді, створеній у 1867 р., більшість становили особи польської національності.
Початком полонізації галицьких середніх і вищих шкіл стало відкриття у Львові в 1858 р. першої в Східній Галичині польської гімназії ім. Франца Йосифа. У середніх та міських народних школах мовою викладання залишалась німецька. 8 серпня 1859 р. міністр освіти Австрії видає розпорядження про викладання в середніх школах національних мов, яке так і не було реалізоване на практиці, а в березні 1860 р. видано роз’яснення, згідно з яким вищеназване розпорядження стосується лише приватних шкіл. Аналогічною була доля й інших законів та розпоряджень 60-х років. Польська шляхта вела активну боротьбу за запровадження в школах викладання польською мовою, тому між державними і краєвими законами є ряд суперечностей.
Так, у 19 артикулі основного державного закону від 21 грудня 1867 р. записано: “В краях, заселених кількома народностями, публічні наукові заведеня повинні бути так уладжені, щоби кожда з тих народностей, без примусу до науки другої краєвої мови, одержала змогу образованя в рідній (підкреслено нами – М.Т.) мові” [5, с.11]. Краєвий закон “Про мови викладання в школах Галичини”, прийнятий сеймом 22 червня 1867 року, вступив у суперечність з основним державним законом, оскільки ігнорував указане право всіх народностей на розвиток своєї рідної мови [6, с.79]. До нього так і не було внесено змін, не приведено у відповідність із державним законом.
Найбільшої шкоди українській мові завдав п’ятий артикул закону “Про мови викладові в школах Галичини”, який узаконив викладання польською мовою в державних середніх школах. Українська залишилась мовою викладання для самого предмета “Українська мова”, а також в чотирьох нижчих класах академічної гімназії у Львові. Тут доречно зауважити, що з 1874 р. українська мова поступово стала мовою викладання в усій гімназії. Дозволялося проводити вивчення окремих предметів рідною мовою в тих випадках, коли цього бажатимуть батьки не менше двадцяти п’яти учнів. У класах з українською мовою викладання обов’язковим було вивчення польської мови, а в середніх школах з польською мовою викладання у переліку обов’язкових предметів була українська мова.
Німецькою мовою викладали в другій гімназії у Львові і в нижчій реальній гімназії у Бродах. Згідно з краєвим законрм від 8 вересня 1880 р., німецька мова стала мовою викладання й у вищих класах гімназії. Закон від 15 лютого 1907 р. відміняв німецьку мову викладання, і в Брідській гімназії мовою викладання стала польська [4, с.48]. Закон передбачав також, що заснування нових українських шкіл може відбуватися лише за рішенням сейму. Тільки сейм міг запроваджувати українську мову викладання, в той час як німецька мова була обов’язковою
