ТЕМА:

Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

План.

1. Вступ.

2. Поняття фізичної особи.

3. Правоздатність фізичних осіб.

4. Дієздатність фізичних осіб.

5. Питання участі фізичних осіб у цивільних правовідносинах.

6. Міжнародна правосуб’єктність фізичних осіб

7. Висновок.

Вступ

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадяни-на на сьогодні є найважливішою проблемою внутріш-ньої та зовнішньої політики усіх держав світової спів-дружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в конституції Пилипа Орли-ка 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду нале-жить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покла-дали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого.

Остаточне ж становлення прав людини і громадя-нина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за доби бур-жуазних революцій свободи людини. У Декларації не-залежності СІЛА 1776 р. проголошено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.

2. Мету кож-ного державного союзу становить забезпечення при-родних і невідчужуваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню.

Свобода людини — є вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права люди-ни природні, тобто пов'язані з самим її існуванням і роз-витком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкрети-зують можливість діяти у межах, встановлених її право-вим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід за-значити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборо-нено чинним законодавством. Свободу людини харак-теризує також принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріп-люють демократичні конституції, у тому числі й Кон-ституція України. Водночас свобода людини як об'єк-тивна реальність виходить за межі, врегульовані пра-вом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам'я-тати, що поняття свободи може мати неоднакове тлу-мачення, оскільки, з одного боку, свобода характери-зує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується у можливості вчиняти конк-ретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють понят-тя "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людсь-кою істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізич-на особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність(ст. 29), право на невтручання в особис-те та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сфе-рою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єд-нання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолют-ного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

На нашу думку, необхідно звернути увагу на слова Основного Закону про те, що кожен має право захищати свої права не забороненим законом способом. А чи мо-жна передбачити в законі всі негативні наслідки