Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку (право на за-няття підприємницькою діяльністю, вибір місця прожи-вання тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та ін-ших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися підприємницькою та ін-шою, не забороненою законодавчими актами, діяльніс-тю; самостійно або разом з іншими громадянами і орга-нізаціями утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце проживання; мати права автора твору на-уки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов'язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної право-здатності – добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження циві-льної правоздатності може бути випадок, коли громадя-нин, який став ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної пра-воздатності є також закріплена в законодавчих актах за-борона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаю-чи посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження, держава по-винна компенсувати його пільгами соціального та ін-шого характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням по-рядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Пев-но, саме це призвело до того, що в літературі панує дум-ка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення грома-дянина права займати окремі посади або займатися пев-ною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздат-ності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст.12 ЦК України і призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:–

здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” // Голос України, 1995. – 3 січня., позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);–

застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охорони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань);–

є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворю-вання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відомості Верховної Ради України, 1993. – № 4. – Ст. 53.);–

не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може пе-ревершувати 20 років);–

виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважа-ти вирок суду про застосування виняткової міри пока-рання – смертної кари – рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України (спеціальний випуск). – К., Юрінкем, 1994. – С. 72.. Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара – найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним – і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення пра-воздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної пра-воздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавс-тво України не знає такої міри покарання, як позбав-лення прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздат-ності ЦК Української РСР 1922 р. давав підстави говорити про мож-ливість позбавлення цивільної правоздатності в Україні. Так, ст. 6 на-званого кодексу передбачала, що ніхто не може бути позбавлений Цивільних прав або обмежений у правах інакше, як у порядку і випад-ках визначених законом..

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність – це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фак-тично використає те чи інше умовно гарантоване право,