2. Поняття та види дієздатності фізичної особи.

На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна діє-здатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивіль-них прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покла-дені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійсню-вати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в мі-ру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я гро-мадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність по-ведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розріз-няють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття – вісімнад-цятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористав-ся таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю діє-здатним, якщо він працює за трудовим договором, у то-му числі й за контрактом, або за згодою батьків (усино-вителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх заміню-ють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по до-сягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні гро-мадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це за-гальне правило. Але є й виключення з нього. Так, непо-внолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновни-ками і членами громадських об'єднань – молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі пра-ва. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визна-чався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації на-стання неповної дієздатності також зв'язує з досягнен-ням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтува-тися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні по-бутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.

3. Безвісна відсутність. Визнання особи померлою.

Місцем проживан-ня закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).

При виборі місця проживання виявляється воля діє-здатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що за-конодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця прожи-вання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем про-живання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнаєть-ся місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце проживання.

Точне визначення місця проживання має велике зна-чення для стійкості цивільних правовідносин, для нале-жного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов'язує місце виконан-ня зобов'язань. Так, згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов'язань не визначене, виконання повинно бути проведено:

1) по зобов'язанню передачі будівлі – за місцем зна-ходження будівлі;

2) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зо-бов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) – за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор під час виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, – то в новому місці прожи-вання кредитора з віднесенням на рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця;

3) по всіх інших зобов'язаннях – за місцем прожи-вання боржника, а якщо боржник є юридичною осо-бою – за місцем