розвинені його учнем Платоном (427-347 pp. до н.е.). Останній розробив проект ідеальної держави, де відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та рабів. Услід за піфагорійцями Платон визнає рівноправність чоловіка і жінки, хоча в число вищих правителів жінки в його ідеальній державі не входять. За Платоном справедливість в ідеальній державі, яку він описує в творі-діалозі «Держава» - це коли кожний займається своєю справою, ніхто не захоплює чужого і не позбавляється власного. Справедливість передбачає певну рівність. Але при цьому Платон розуміє два види рівності: «геометричну рівність» (рівність гідності і доброчесності) і «арифметичну рівність» (рівність міри, ваги, кількості). Перевагу він віддає першому виду рівності, де дійсно люди можуть бути рівними.
В подальшому ці погляди Сократа були розвинені Арістотелем (384-322 pp. до н.е.), який право трактує як політичну справедливість, яка на його думку виявляється між людьми вільними і рівними.При цьому політичне право він поділяє на природне і волевстановлене (тобто позитивне) право.
За Арістотелем, право взагалі і право індивіда мають політичний характер і можливі лише в державі (тобто в умовах еллінського поліса), до того ж, для громадян вільнонароджених і рівних пропорційно або арифметичне. При деспотичній формі влади і відносинах, як право взагалі, так і право індивідів, неможливе. Тому і у відомій формулі Арістотеля «людина за своєю природою - істота політична» мається на увазі те, що людина, як людина взагалі, може реалізуватися лише в еллінів (в полісній організації), але неможлива у варварів, які живуть в умовах деспотизму і рабства.
Отже, у працях давньоримських мислителів-софістів ще у VІ-ІІІ ст. до н.е..були закладені основи концепції природного права.
Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі.
У природно-правовій теорії Сенеки (бл. 4р. до н.е. - 65 р. н.е.) неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські установлення, в тому числі держава і закони. Всесвіт, згідно із Сенекою, - природна держава зі своїм природним правом. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні.
Виходячи з природного права як загальнообов'язкового і рівного для всіх світового закону, Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи і рівності всіх людей.
Відомий римський імператор, філософ, представник стоїцизму МаркАврелій (121-180 pp.) вважав, що в державі повинні бути єдині для всіх закони, поважатися свобода підданих, а управління здійснюватися на засадах рівності і рівноправності всіх громадян.
Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей була виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної держави.
З позицій природного права вчення про державу, закон і права людей дуже грунтовно розробив давньоримський політичний діяч, оратор, письменник Марк Тулій Ціцерон (106 - 43 pp. до н.е.). Він вважав, що в основі права лежить притаманна природі справедливість, яка є вічною, незмінною і невід'ємною властивістю природи в цілому, включаючи і людську природу.
За Ціцероном справжній закон - це розумне положення, яке відповідає природі, поширюється на всіх людей, категорія постійна, вічна, яка закликає до виконання обов'язку, наказує, забороняє, утримує від злочинних діянь.
Значення цієї справедливості, стосовно прав людини, полягає в тому, що вона, за Ціцероном, віддає кожному своє і зберігає між ними рівність. Стверджуючи це, мислитель, в першу чергу, звичайно веде мову про правову рівність людей, а не про урівнювання їх майнового стану.
Ціцерон, всіляко звеличуючи політичну і правову активність громадян, підкреслював, що при захисті свободи громадян взагалі не може бути інтересів приватних осіб.
Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому відношенні мали розроблені ними положення про: суб'єкт права, правовий статус людей, свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне, справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом і державою, співвідношення права особи і компетенції юридичних обов'язків, державно-правових засобів захисту прав людей та ін.
Одним з відомих юристів, твори якого вважалися в давньоримській державі важливим джерелом вивчення римського права і мали обов'язкову юридичну силу, був Доміцій Ульпіан (бл. 170 - 228 pp.). Він, пояснюючи поділ права на публічне і приватне, визначав, що публічне право охороняє загальні інтереси держави, а приватне - інтереси окремих осіб. В свою чергу, приватне право він поділяв на природне право, право народів і цивільне право.
Викладення основних інститутів приватного права знайшло відображення в роботі римського юриста Гая (II ст. н.е.)- «Інституція». Він, як і Ульпіан, поділяв право на природне, встановлене світовим розумом, яким однаково користуються всі народи, і - право, встановлене кожним народом (державою) для себе - цивільне право.
Спираючись на джерела чинного права, римські юристи в своєму трактуванні прав індивідів тлумачили чинні правові норми щодо їх відповідності вимогам справедливості і у випадку колізій часто змінювали стару норму з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правозахисна і правоперетворююча діяльність римських юристів забезпечила взаємозв'язок різних джерел права і сприяла поєднанню стабільності і гнучкості у розвитку і оновленні юридичної конструкції прав індивіда як основного суб'єкта права.
Юридична конкретизація змісту і значення уявлень про природно-правову справедливість, розроблена юристами Модестіном, Павлом, Юліаном, стала важливою віхою в науковому усвідомленні