Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще такі органи: Комітет з питань расової дискримінації (1970 p.), Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982 p.). Комітет з економічних і культурних прав (1985 p.), Комітет проти катувань (1988 p.), Комітет з прав дитини (1990 p.).

Америка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Американська декларація прав і обов'язків людини (прийнята Організацією амери-канських держав (ОАД), до складу якої входить понад ЗО держав (1948 р ).

б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський суд з прав людини.

Африка: а) Міжнародно-правові акти, документи: Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією Африканської Єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав (Банджулі (Гам-бія), 1981 p.).

б) Міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів.

Характерно, що десятки країн світу до цього часу не ратифіку-вали основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав-членів ООН не приєдналися до пактів про права людини.

Система захисту прав люди склалася й у Співдружності Незалеж-них Держав (СНД), метою якого, як зазначається в Статуті, є забез-печення прав і основних свобод людини відповідно до загальноприй-нятих принципів і норм міжнародного права та документів НБСЄ (з 1994 р. — ОБСЄ). Одним із органів співдружності е Комісія з прав людини. Цей консультативний орган покликаний слідкувати за вико-нанням зобов'язань із прав людини, які взяли на себе держави-члени СНД. Вона розглядає індивідуальні та колективні звернення будь-яких осіб і неурядових організацій із питань, пов'язаних із по-рушеннями прав людини будь-якою державою-членом СНД. Грома-дяни країни-члена СНД мають право подавати будь-якій зі сторін письмові запити у справах, пов'язаних із порушенням прав людини державою-учасницею СНД. Якщо питання упродовж шести місяців після його отримання не розв'язане країною-відповідачем, то заяв-ник має право передати його до Комісії. Вона розглядає заяву тіль-ки після того, як пересвідчиться, що усі доступні внутрішньодержав-ні засоби правового захисту були вичерпані і після цього минуло не більше шести місяців.

3.2. Охорона та сутність прав людини

[6, с.35] Поняття „охорона" у терміно-логічних словосполученнях Конституції вжи-вається для позначення досить широкого коло повноважень державних органів, що передба-чають, зокрема, запобігання, недопущення право-порушень та поновлення прав і свобод у випадку їх порушення та притягнення винних до юри-дичної відповідальності. Головною особливістю вживання цього терміна у Конституції є те, що здебільшого він застосовується у змісті подібному до терміна „захист" як обов'язок держави та інших зобов'язаних суб'єктів до дій із забезпе-чення прав і свобод людини.

Термін „охорона" вживається у назвах за-конів (біля 50, включно з тими, що вносять зміни у чинні) у наступних словосполученнях: охорона державної таємниці; охорона прав на знаки для товарів і послуг; охорона прав на промислові зразки; охорона праці; охорона навколишнього природного середовища; охорона культурної спадщини; охорона інтелектуальної власності; охорона земель, охорона здоров'я тощо.

Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення змісту наведених юридичних конст-рукцій у текстах нормативно-правових актів дає підставу для висновку, що терміни „охорона" і „захист" вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття[2].

Проведений нами аналіз змісту Декларації про право й обов'язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загально-визнані права людини й основні свободи, Євро-пейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та Загальної декларації прав людини 1948 р. дає підставу стверджувати, що юридичне тлумачення терміна „pzotection " (охо-рона, захист) відображає певне багатофункціо-нальне явище і використовується для позначення діяльності державних чи не урядових організацій та окремих осіб і здійснюється за допомогою за-конодавчих, адміністративних й інших заходів, які можуть виявитися необхідними для забезпечення ефективних гарантій прав і свобод[3; 4; 5; 6; 7; 8].

Таким чином, аналіз Конституції України, національного законодавства та міжнародних ак-тів з прав людини дає підставу зробити висновок, що терміни „захист" та „охорона" у нормативному матеріалі вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, ме-тодів та суб'єктів забезпечення прав і можуть ви-користовуватись у практиці як ідентичні поняття.

3.3. Способи захисту суб’єктивних прав та свобод

[7, с.15] Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсно-сті. В останні роки це питання є предметом се-рйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократи-чну державу неможливо реалізувати без утвер-дження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод люди-ни, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні мате-ріальних, організаційних, соціальних, політич-них та інших умов для найповнішого викорис-тання людиною своїх прав і свобод.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рів-нів, які повинні захищати права і свободи лю-дини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, під-система судів загальної юрисдикції та спеціа-лізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян; громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; ос-нов соціального захисту; визначення правово-го режиму власності, правових засад і