Субсидіарність даної відповідальності полягає в тому, що основ-на вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до не-повнолітнього, і лише у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої шкоди, як співвід-повідачі будуть факультативно притягуватися до відповідальності батьки й інші вказані особи.

Коли майна неповнолітнього виявиться цілком достатньо для то-го, щоб відшкодувати завдану ним шкоду в повному обсязі, питання про притягнення до відповідальності інших осіб не виникає взагалі.

При цьому батьки (усиновлювачі), піклувальники та заклад, що виконує функції піклувальника, будуть відшкодовувати завдану не-повнолітнім шкоду лише у тій частці, яка залишилася після того, як шкоду відшкодувала неповнолітня особа, а у разі, коли у непов-нолітнього взагалі немає майна, — у повному обсязі.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає у тому, що во-ни неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що викопує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за неповнолітнім презюмується, тобто вони будуть відповідати за завдану ним шкоду, якщо не дове-дуть, що вона завдана не з їхньої вини.

Певна специфіка притаманна випадку відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб. У цьому разі шкода відшкодовується ними у частці, яка визначається за домов-леністю між; ними або за рішенням суду (ч. 1 ст. 1182 ЦК України), а у разі, коли один із них на момент завдання шкоди перебував у за-кладі, який за законом здійснює щодо неповнолітніх функції піклу-вальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, що ви-значається за рішенням суду (ч. 2 ст. 1182 ЦК України).

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми осо-бами, момент припинення відповідальності батьків (усиновлюва-чів), піклувальників та закладу, який здійснює щодо неповноліт-нього функції піклувальника, залежить від досягнення ним повно-ліття та певних інших обставин.

У зв'язку з цим ці особи звільняються від субсидіарної відпо-відальності за протиправне діяння неповнолітнього у разі:

1) якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досяг повноліт-тя (ч. 3 ст. 1179 ЦК України);

2) якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власни-ком майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття (ч. 3 ст. 1179 ЦК України).

Така позиція законодавця пов'язується насамперед з тим, що у зазначених випадках неповнолітня особа фактично набуває повної дієздатності або стає спроможною відшкодувати завдану нею шкоду в повному обсязі. [22, c. 395] Шевченко Цивільне право України/ Підручник. Ч.2.

3.Відповідальність за завдання моральної шкоди

3.1.Нормативне закріплення на відшкодування моральної шкоди.

У правових державах компенсація моральної шкоди доволі ефективно використовується для захисту особистих немайнових прав громадян вже досить давно.

Неправомірність ситуації, за якої злочинець, відбувши покарання. Збував про злочин, а життя його жертви залишалось понівеченим навічно, призвела до того, що судді Франції та Великої Британії стали призначати винагороду “за сльози, муки і безсонні ночі” При цьому, найбільш “зручним” способом її відшкодування вважалася грошова форма.

Ще у ХVІІ ст. голландський юрист Гуго Грацій писав ... гроші при бажання потерпілого можуть оплатити ... завдану гідності шкоду, адже гроші є загальним мірилом корисності речей...”

Цивільне законодавство дореволюційних часів не містило загальних норм, які б передбачали можливість відшкодування моральної шкоди. Компенсація за особисту образу могла бути стягнута в порядку цивільного судочинства тільки у випадку, якщо вона побічно відображалась на майнових інтересах потерпілого. Законодавчому впровадженню відшкодування моральної шкод в грошовій формі перешкоджали погляди панівного класу – дворянства, яке було виховане в дусі нетерпимості до можливості збагачення за рахунок своєї приниженої честі та гідності.

Після революції 1917 року менталітет суспільства істотно змінився, але не змінилось негативне ставлення до відшкодування моральної шкоди в грошовій формі. Принцип компенсації моральної шкоди визнавався класово чужим соціалістичній правосвідомості. Така доктрина ґрунтувалась на твердженнях про неможливість вимірити гідність радянської людини в нікчемному металі.

У зв’язку з цим цивільне законодавство СРСР, а відповідно і УРСР не передбачало ані самого поняття моральної шкоди, ані зрозуміло, можливості її відшкодування. Суди також незмінно відмовляли в задоволенні позовів про компенсацію моральної шкоди в грошовій формі.

Поняття “моральна шкода” було легалізоване в цивільному праві лише з прийняттям 12 червня 1990 р. Закону СРСР “Про пресу та інші засоби масової інформації”. Хоча він і не розкривав зміст цього питання, ст. 39 закріплювала, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові результаті поширення засобом масової інформації відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь та гідність громадянина або які заподіюють йому іншу немайнову шкоду, відшкодовується за рішенням суду засобами масової інформації, а також винними посадовими особами та громадянами. Передбачалося, що відшкодування моральної шкоди здійснюється в грошовій формі, в розмірі, визначеному судом.

Істотний крок уперед було зроблено прийняттям. Основ цивільного законодавства Союзу РСР і