Право на освіту закріплено в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод. Освіта повинна дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами і сприяти роботі Організації Об’єднаних Націй по підтриманню миру.

Для повного здійснення цього права початкова освіта повинна бути обов’язкова і безплатна для всіх; середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступ-ною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися по можливості для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти; має активно проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступе-нів, повинне бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького пер-соналу.

Держави - учасниці, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опі-кунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено де-ржавою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх ді-тей відповідно до власних переконань.

Стаття 15 визначає право кожної людини на: участь у культурному житті; користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;

користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.

Заходи, яких повинні вживати держави-учасниці цього Пакту; для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури.

Крім названих актів, які мають найбільш загальне, універсальне значення, в останні десятиріччя було прийнято багато міжнародних актів, присвячених більш детальному визначенню змісту, обсягу і гарантій окремих прав і свобод людини.

Офіційний вступ України до Організації Об’єднаних Націй зобов’язало її приєднатись до тих стандартів, які затверджені міжнародною спільнотою.

Тобто виникла проблема імплементації міжнародних норм з прав людини у внутрішнє законодавство України.

Не заперечуючи важливості дії норм міжнародного права, у тому числі й міжнародних стандартів з прав людини, на території держави, слід відмітити, що їх імплементація не можлива без допомоги відповідного національного законодавства. Вона регулюється Декларацією про державний суверенітет України, Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” та Законом України “Про міжнародні договори України”. Згідно зі статті 17 ЗУ “Про міжнародні договори України”: “ 1 Укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національно законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм міжнародного законодавства. 2. Якщо міжнародні договори України, укладення, якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.”

За час, що минув після проголошення Декларації про державний суверенітет України, в якій Україна проголосила певну перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизначених норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права, Україна ратифікувала багато міжнародних угод з прав людини як от Міжнародний пакт про економічні, соціальні, культурні права людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, згідно з якими наша держава визнала компетенцію комітету ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень державою якогось із прав, викладених в даних пактах. Для України цей протокол набув чинності 25 жовтня 1995 року.

Отже, ставши повноправним учасником Гельсінського процесу, котрий передбачає створення єдиного правового європейського простору, Україна взяла на себе численні зобов’язання із забезпечення відносин, що становлять предмет міжнародного права, які випливають з Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держава-учасниць ОБСЄ. Як і інші учасники наради, Україна повинна розглянути можливості приєднання до відповідних багатосторонніх документів, а також укладання, якщо це необхідно, додаткових чи інших двохсторонніх угод із забезпечення ефективної юридичної допомоги громадянам інших держав-учасниць.

РОЗДІЛ II КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ, СОЦІАЛЬНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ

2.1. Економічні права громадян

Економічні права та свободи – це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право на підприємницьку діяльність(ст 42); право на працю(ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних