4. У частині третій статті 34 Закону зазначено, що на Фонд покладається обов’язок відшкодовувати працівникові таку моральну шкоду, заподіяну йому умовами виробництва, «яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності». У тлумачних словниках української мови міститься таке значення слова «спричинити»: бути причиною чого-небудь, завдати чого-небудь, заподіяти щось. Отже, граматичне тлумачення частини третьої статті 34 Закону дає підстави дійти висновку, що законодавець поклав на Фонд обов’язок відшкодовувати працівникові заподіяну умовами виробництва моральну шкоду в усіх випадках, крім того, коли моральна шкода буде такою важкою, що сама стане причиною іншого важкого наслідку – втрати професійної працездатності. На мій погляд, така позиція законодавця є правильною. Інакше, у випадку заподіяння працівникові умовами виробництва такої важкої моральної шкоди, шляхом обмеженої страхової виплати (200 мінімальних зарплат) проблематичною була б реалізація правового принципу відшкодування шкоди в повному обсязі. Законодавець не мав на меті запроваджувати обмежене відшкодування моральної шкоди у випадку, коли вона є настільки важкою, що сама породжує такі наслідки, як втрату професійної працездатності.

5. У Рішенні сформульована правова позиція, згідно з якою передбачене статтею 237-1 Кодексу законів про працю України і статтею 1167 Цивільного кодексу України відшкодування моральної шкоди як один із способів захисту особистих немайнових прав громадян, що відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, або власником та уповноваженим ним органом, не застосовується до осіб, що підлягають обов’язковому соціальному страхуванню відповідно до Закону. Ці норми регламентують відшкодування моральної шкоди всім іншим особам, які не є суб’єктами страхування і на яких не поширюється дія Закону, в тому числі працівникам, що виконують роботу не на основі трудового договору (контракту), а на інших підставах.

Такий висновок є дещо категоричним. По-перше, відносини, що стосуються компенсації моральної шкоди, належать до цивільно-правових, оскільки вони виникають з порушення прав людини на життя, здоров’я, честь і гідність. Згідно зі статтею 1 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті, як немайнові, так і майнові, відносини. Відтак питання відшкодування моральної шкоди людині, незалежно від того, в якій сфері життя чи діяльності вони виникають, підпадають під регулювання Цивільним кодексом України, який є основним актом цивільного законодавства України (стаття 4).

По-друге, такий висновок може призвести до дискримінації працівників у разі відшкодування їм моральної шкоди, завданої умовами виробництва. Адже згідно з частиною третьою статті 34 Закону сума страхової виплати за моральну шкоду, що виплачується Фондом, не може перевищувати 200 розмірів мінімальної заробітної плати, тоді як у Цивільному кодексі України розмір грошового відшкодування моральної шкоди не обмежено (стаття 23). Тобто виникає нерівність громадян щодо відшкодування їм моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, в повному обсязі, залежно від того, чи застраховані вони від нещасних випадків. При цьому такої дискримінації можуть зазнати саме застраховані працівники.

На мій погляд, відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові умовами виробництва, може здійснюватися як у страховому порядку, так і в порядку цивільного судочинства. В першому випадку відшкодування здійснюється у формі страхової виплати, в порядку та на підставах, визначених частиною третьою статті 34 Закону, і обмежується в розмірі. У другому випадку компенсація за моральну шкоду стягується за рішенням суду.

Стягнення може бути покладено на роботодавця (страхувальника) і може мати більші розміри, ніж передбачено частиною третьою статті 34 Закону. Немає правових підстав для заборони працівникові, який підпадає під цей вид страхування і вважає, що 200 мінімальних зарплат не охоплюють у повному обсязі відшкодування завданої йому умовами виробництва моральної шкоди, вирішувати питання про її стягнення в судовому порядку.

Мабуть, з цих та інших причин у Російській Федерації відшкодування застрахованому працівникові моральної шкоди, завданої у зв’язку з нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, здійснюється тією особою, яка заподіяла шкоду, і розмір відшкодування моральної шкоди не обмежується.

Отже, Конституційний Суд України недостатньо повно з’ясував положення частини третьої статті 34 Закону, що призвело до хибного рішення – покладення на Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України обов’язку відшкодовувати моральну шкоду, заподіяну працівникові умовами виробництва, у разі, коли ця шкода спричинила втрату професійної працездатності. Тим самим, шляхом тлумачення, по суті, створено нову норму, яка суперечить ідеології частини третьої статті 34 Закону.

Суддя

Конституційного Суду України П.Ткачук