Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язан-ня визнавалося порушення умов договору або однієї з наве-дених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. На-слідки в обох випадках наступали однакові, їх могло бути два — або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналеж-не виконання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсут-ності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не на-ставала.

Відповідальність у римському праві ґрунтувалась на прин-ципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за неви-конання або неналежне виконання зобов'язання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведін-ки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як проти-правна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настання результатів своєї пове-дінки і бажав їх настання; б) необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів своєї пове-дінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.9.2.31).

Необережність буває різного ступеня — груба і легка.

Груба необережність — culpa lata — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д.16.3.32).

Легка необережність — culpa levis — визначалася порівнян-ням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка борж-ника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель тако-го доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concrete — конкретну вину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала без будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах борж-ника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайли-вості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережлість.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, ї яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність насту-пала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідаль-ності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відпо-відальність боржника наступала за будь-яку вину

Із загального правила про відповідальність за вину в рим-ському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, го-телів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропа-жу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відпові-дальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відпові-дальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, оскільки в деяких випадках співу-часниками, організаторами могли бути зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржни-ка за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала в разі неодмінної умови, коли неправомірна по-ведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобо-в'язання майнові інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки

Спочатку відповідальність боржника мала особистий ха-рактер його карали фізично (били різками, садо-вили в боргову яму, башту або навіть тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку його двічі виво-дили в базарні дні до претора на комісії, оголошуючи при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не вияв-ляв бажання сплатити за нього борг і