Таким чином, згідно із законодавством України єдиною різницею між пакетом документів, що подаються до українського суду з позовною заявою про розірвання шлюбу одним із подружжя, що має українське громадянство, та одним із подружжя, що має іноземне громадянство, є лише те, що свідоцтво про укладення шлюбу може іноді потребувати відповідної апостилізації або легалізації.

Однак, на практиці іноземні громадяни можуть зустрітися із рядом проблем при розірванні шлюбу на території України.

Зокрема, серед суддів, що розглядають такі справи, побутує думка, нібито позови іноземців про розірвання шлюбу не підвідомчі українським судам, і останні або відмовляють іноземцям у прийнятті таких позовних заяв з посиланням на необхідність звернення до суду країни громадянства одного із подружжя, або вимагають додаткового подання документів. Інколи додатково вимагається посвідка на тимчасове проживання, договір оренди житлового приміщення, довідка ЖЕУ і т.д. Хоча, як було вказано раніше, жодних особливостей у поданні необхідних документів законодавство України не встановлює.

Прикрим є також те, що згаданий підхід знаходить підтримку і серед суддів апеляційної інстанції. Так, зокрема, при перевірці законності одного рішення суду першої інстанції, що прийняв та розглянув по суті позов про розірвання шлюбу двох іноземних громадян, апеляційний суд скасував таке рішення із посиланням, серед іншого, на те, що суд “першої інстанції не перевірив, чи підвідомчий спір щодо розлучення іноземних громадян судам України”.

Певний опір та нерозуміння серед суддів зустрічають також заяви про встановлення місця проживання дитини, коли кожен із подружжя та дитина є іноземними громадянами. У нашій практиці траплялися випадки, коли, не маючи бажання приймати до розгляду та розглядати по суті таку заяву, суд вимагав від сторін подання документального підтвердження того, що у батька (матері) не має більше дітей, окрім зазначених у заяві.

З огляду на вищезгадану практику деяких українських судів щодо реалізації в Україні особистих немайнових прав іноземців у шлюбно-сімейних відносинах, цікавим є те, що жодного разу, принаймні в нашій практиці, не виникало питань щодо непідвідомчості українським судам майнових спорів іноземців, у тому числі і тих, що випливають із шлюбно-сімейних відносин.

Висновки

Отже, основними джерелами шлюбно-сімейного права є Конституція України та Кодекс про шлюб і сім'ю. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб у на-шому суспільстві ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51). Загалом сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняють-ся державою.

Кодекс про шлюб і сім'ю базується на та-ких загальновизнаних принципах: рівноправності жінки й чоловіка в сімейних відносинах; побудови сімейних відносин на добровільному шлюбному со-юзі жінки й чоловіка; всебічної охорони інтересів матері й дітей та забезпечення щасливого дитинства кожній дитині; виховання почуття відповідальності перед сім'єю тощо.

Останні зміни в сімейному законодавстві торкнулись переважно тих його положень, якими регулюються майнові правовідносини між дружиною, чоловіком та їхніми дітьми. Це є закономірним, адже саме на сферу матеріальних інтересів людини держава здійснює найбільший правовий вплив.

Використана література:

Сімейний Кодекс України від 10 січня 2002 р.

Коновалов Д. Сімейний кодекс України – шлях до Європи // Юстиніан. Юридичний журнал. – 2002. - №10.

Сімейне право України. Коментарі. – К., 2001.

Словник-довідник юриста. – К., 2001.

Шлюбний контракт. – Х., 2000.