Наприкінці XIX ст. в багатьох галузях виробництва Британії були створені такі інститути регулювання відносин між роботодавцем і найманими працівниками як комітети по регулю-ванню заробітної плати. У їхні функції входило вирішення суперечок між підприємцем і робітниками. Якщо компетенції комітетів не вистачало для врегулювання ситуації, то до обговорення справи підключалися секретарі профспілки і підприємницької асоціації. Коли ж і у цьому разі сторонам не вдавалося прийти до згоди, то — галузевий комітет. Останнім засобом у конфлікті були страйки або локаути. А.Маршалл відзначає позитивну роль профс-пілок, що ввели в цивілізовані рамки форми боротьби між працею і капіталом, які відрізняються від методів, що застосовувалися наймачами і найманими працівниками сто років тому, насті-льки ж, наскільки чесна війна між сучасними цивілізованими народами відрізняється від партизанської війни між дикими племенами. З цього моменту почався відлік політичної діяльності профспілок.

Нині особливістю політичної діяльності профспілок Англії можна вважати те, що не дивлячись на їх явну політичну «кревність» з Лейбористською партією, у період з 1970 по 1997 pp. британські тред-юніони тричі підтримували не Лейбористську, а Консервативну партію, яка завдяки цьому змогла перемогти в парламентських виборах. Це свідчить про гнучку позицію англійських профспілок, яка полягає в готовності підтримати саме ту політичну силу, що, на їхню думку, більше спроможна виражати інтереси працівників.

Профспілки виступають як вагомий суб'єкт соціальної політики й активний учасник соціального партнерства. Так, англійські профспілки активно підтримали ідею лейбористів про «соціальний контракт» між профспілками й урядом, що взяв зобов'язання по проведенню соціально орієнтованих реформ, спрямованих на значне підвищення рівня життя англійських громадян. З прийняттям законів про незалежність профспілок, розширення їхніх прав ще більше зміцнився політичний авторитет профспілок. У 1950—1970 pp. під впливом профспілок і соціал-демократів у сфері виробництва були прийняті орієнтири на поліпшення умов праці та її оплати, розвиток системи соціального забезпечення [11, с. 476].

Ілюстрацією того, що за своїм потенціалом профспілки є потужною силою, служить і польська «Солідарність». Вона стала закономірним результатом виступів робітничого класу, що набули масового характеру. Після невдалої спроби укласти з владою національну угоду «Солідарність» висунула ряд вимог, серед яких були відмова уряду від проведення репресивної щодо профспілок політики, подання в Сейм узгодженого з нею проекту закону про профспілки, реалізація економічної реформи, проведення демократичних виборів у органи влади, встанов-лення профспілкового контролю над господарством, особливо над продовольчими ресурсами, гарантування «Солідарності» й іншим силам можливості висловити свої думки по радіо і телебаченню. На цей момент вона з незалежної профспілки перетворилася в опозиційний суспільно-політичний рух, що поставив перед владою ультиматум про свою участь в керівництві країною, у вирішенні економічних та політичних питань.

У останні 20—30 років протиріччя між працею і капіталом пом'якшилися. Сторони прийшли до розуміння, що в них є спільні інтереси. Це призвело до деякого ослаблення профспілок, скорочення чисельності їхніх членів. Так, у США в 1994 р. у профспілках перебувало всього 15,5% працівників, що на 7,7% менше, ніж у 1980 р.

Цей факт викликає подив тому, що одним з найважливіших елементів розвитку постіндустріального суспільства є соціальні реформи, ініціатором яких традиційно виступають проф-спілки. Проте переважна більшість громадян у демократичних країнах висловили недовіру їх організаціям. Так, у Швеції 60% опитаних заявили, що не довіряють останнім. Така ж ситуація у Великобританії, її громадяни висловились, що профспілки — найбільша загроза волі індивіда5. Як вважає французький політолог М.Доган, причина нинішнього послаблення профспілок, які на початку століття були впливовою силою, у тому що олігархічні тенденції продовжують зміцнюватися відповідно до формулювання «залізного закону» олігархії, даного Р.Міхельсоном.

Таким чином, зменшилася суспільна роль робітничого руху, підтримка профспілок, особливо їхніх наступальних дій. Як вважають автори постіндустріальних теорій Дж.К.Гелбрейт і Д.Белл, до зниження впливу профспілок призводить і посилення ролі уряду. Проте, на думку багатьох дослідників, говорити про зникнення профспілок як інституту соціального партнерства передчасно. Зокрема, підкреслюється потенційна небезпека конфлікту між працею і капіталом у разі значного зменшення економічної і політичної сили профспілок. І слід врахувати ще одну обставину. Незважаючи на сильну критику, якій піддаються останні з боку громадян, значна їх частина все ще продовжує перебувати у лавах профспілок.

Деякі вчені вважають, що в майбутньому виникне нова модель розвитку профспілок, орієнтована не на колективні договори, а на надання взаємної допомоги і послуг. У зв'язку з цим пропонується запровадити у профспілках асоційоване членство, що сприятиме більшій гнучкості організацій трудящих і розширенню їхньої соціальної бази. Так, у США вже існує профспілкова організація нового типу — Національна асоціація освіти.

У нашій країні ситуація дещо інша. Федерація фахових спілок України об'єднує 68 членських організацій, у тому числі 42 всеукраїнські (національні) галузеві профспілки і 26 міжспілкових (регіональних) профоб'єднань. Проте українські профспілки не мають політичної ваги. Це пов'язано з тим, що, по-перше, у свідомості громадян вони асоціюються з радянсь-кими, чия роль зводилася до формального представлення інтересів працівників і які завжди стояли на угодівських позиціях щодо