Згідно з п. .3 Загального Кодексу правил для адвокатів держав Європейської співдружності (прийнятий делегаціями 12 держав – учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі в жовтні 1988 року), конфіденційність є фундаментальним правом і обов’язком адвоката. Адвокат повинен в однаковій мірі зберігати в таємниці як відомості, отримані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому в процесі надання послуг клієнту. При цьому, на цей обов’язок не поширюється дія строку давності. Також адвокат повинен вимагати дотримання конфіденційності від помічників та будь-яких інших осіб, що беруть участь в наданні юридичних послуг клієнту.

Аргументи на захист конфіденційності відносин адвоката з клієнтом, а також засоби такого захисту містить Рекомендація R) Комітету міністрів державам – членам Ради Європи про свободу здійснення професії адвоката (прийнята 25 жовтня 2000 року). В документі вказується, що адвокати мають поважати професійні таємниці, й будь-яке розголошення таких таємниць без згоди клієнта повинно переслідуватися відповідними санкціями. Крім того, документом передбачено вжиття заходів щодо забезпечення конфіденційності відносин адвоката та клієнта.

Звернемось до українського досвіду. Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті міністрів України 1 жовтня 1999 року (протокол № /VI) також містять норми щодо збереження адвокатської таємниці. Так, згідно зі ст. Правил дотримання принципу конфіденційності, є необхідною і щонайважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких є неможливим належне надання правової допомоги. Розголошення відомостей, що складають адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, попереднього слідства і суду допитати адвоката про обставини, що складають адвокатську таємницю. Адвокат зобов’язаний забезпечити розуміння і дотримання принципу конфіденційності його помічниками та членами технічного персоналу.

Щодо таємниці вчинення нотаріальних дій (нотаріальної таємниці) зауважимо, що згідно з Базовими принципами системи Латинського нотаріату (затв. 18 січня 1986 року), які являють собою додаток до Статуту Міжнародного Союзу Латинського нотаріату та є зводом найголовніших принципів в основі системи Латинського нотаріату, нотаріус може, не порушуючи зобов’язання зберігати професійну таємницю, передавати інформацію про зміст документу особам, які на його думку, мають на це законне право. Цілком справедливо було зауважено, що інтеграція України до Євросоюзу та декларування Україною приєднання до цієї міжнародної організації потребує від України узагальнення та систематизації законодавства, що регулює, зокрема, нотаріальне провадження [Сидоров И. Принципы латинского нотариата – в жизнь. Анализ актуальных проблем деятельности нотариусов. – Юридическая практика. – № (388) от 30.05.05 г.]. Питання охорони таємниці вчинення нотаріальних дій у внутрішньому законодавстві України врегульовані статтями , 8 Закону України „Про нотаріат” та п. Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № /5.

ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці (інформації про пацієнта), на відміну від медичної інформації (інформації для пацієнта), встановлюються статтею Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою статті Закону України "Про інформацію". Відповідно до статті Основ законодавства України про охорону здоров’я, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості. Крім того, обов’язок щодо збереження лікарської таємниці передбачено і Клятвою лікаря, затвердженою Указом Президента України від 15 червня 1992 року № .

Отже, лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від „медичної таємниці” (інформації для пацієнта).

Женевською декларацією Всесвітньої медичної асоціації (1948 року) (Міжнародною клятвою лікарів) передбачений обов’язок медичних працівників поважати довірені секрети, навіть після смерті пацієнта.

Міжнародним кодексом медичної етики (1949 року, з наступними доповненнями), що прийнятий Генеральною Асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації, встановлено, що лікар повинен поважати права пацієнтів, а також охороняти лікарську таємницю, в тому числі після смерті свого пацієнта. В свою чергу, згідно з пунктом d) Лісабонської декларації про права пацієнта (прийнята 34-ю Всесвітньою медичною асамблеєю у 1981 році) пацієнт має право розраховувати на те, що лікар буде відноситися до всієї медичної та особистої інформації, довіреної йому, як до конфіденційної.

Проте, найбільш ґрунтовно права пацієнтів щодо охорони персональної інформації, отриманої лікарем під час лікування, регламентовані в Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі (прийнята Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 1994 році). Так, згідно з цією Декларацією, вся інформація про стан здоров’я пацієнта, діагноз, прогноз та лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна охоронятися в секреті, навіть після смерті пацієнта. При цьому конфіденційну інформацію можна розкрити лише тоді, коли на це є ясно виражена згода пацієнта або цього потребує закон. Припускається згода пацієнта на розкриття конфіденційної інформації медичному персоналу, який бере участь в лікуванні пацієнта. Усі дані, що можуть розкрити особистість пацієнта, повинні бути захищені. При цьому ступінь захисту має бути адекватним формі збереження даних. Компоненти людського тіла, з яких можна отримати ідентифікаційну інформацію, також мають зберігатися з дотриманням правил захисту. Документом також передбачено, що пацієнти, які поступають в лікувально-профілактичний заклад, мають право розраховувати на наявність в цьому закладі