З прийняттям Цивільного кодексу України 2003 р. відпо-відна норма прямо відображена у ч. 1 ст. 6 цього Кодексу: сторони мають право укласти договір, який хоч і не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає за-гальним засадам цивільного законодавства [2].

Згідно з п. 10 роз'яснення Вищого ар-бітражного суду України від 12.03.1999 р. №02-5/111 відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінювати-ся господарським судом щодо законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі, коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого іншим чином регулюють договірні відноси-ни, ніж ті, що діяли на момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Наведене підтверджується і положенням ч. З ст. 5 Цивільного кодексу України 2003 р., відповідно до якої, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного за-конодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності [43, c. 39].

Окремим різновидом протиправних до-говорів є договори, укладені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства. Для визнання їх недійсними ви-магається не зазначення прямого припису закону, який цей договір порушує, а лише доведення мети, що завідомо суперечить ін-тересам держави та суспільства.

Якщо раніше відповідну норму містила ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, то зараз зазначена норма відображена у статтях 207, 208 Господарського кодексу України, відповідно до яких, якщо господарське зобо-в'язання визнано недійсним як таке, що вчи-нене з метою, яка завідомо суперечить інте-ресам держави та суспільства, то за наявності наміру у сторін застосовуються наслідки у вигляді стягнення в доход держави отрима-ного за таким зобов'язанням [43, c. 39].

При цьому слід розрізняти випадки за-стосування статей 207, 208 Господарського кодексу України та ст. 228 Цивільного кодексу України, яка визначає нікчемним правочин, що порушує публічний порядок.

По-перше, суттєво різняться наслідки недійсності договору, що визнаний недійс-ним відповідно до зазначених норм. Якщо в першому випадку (ст. 208 Господарського кодексу) таким наслід-ком є стягнення отриманого за договором в доход держави, то в другому (ст. 228 Цивільного кодексу) застосовуються лише загальні наслідки нікчем-них правочинів - реституція тощо.

По-друге, згідно із ст. 228 Цивільного кодексу України вона застосовується виключно до правочи-нів, спрямованих на порушення конститу-ційних прав та свобод людини і громадяни-на, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. У свою чергу, як свідчить судова практика, положення ста-тей 207, 208 Господарського кодексу України застосовуються у випадках, що охоплювалися раніше ст. 49 Цивільного кодексу УРСР [43, c. 40].

За радянських часів як у науковців, так і у практиків не виникало особливих проблем щодо застосування зазначеної норми. Відпо-відно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в спра-вах про визнання угод недійсними» від 28.04.1978 р. № 3 коло правовідносин, на які поширюється дія ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, було об-межене вчиненням угод, спрямованих на ви-користання всупереч закону колективної, державної або приватної власності з корис-ливою метою, одержання громадянами не-трудових доходів, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства, на незакон-не відчуження землі або незаконне нею ко-ристування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених із обігу або обмежених в обігу [43, c. 40].

Кардинальні зміни щодо практики засто-сування статті, що розглядається, настали з прийняттям постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.05.1998 р. № 15, якою внесено зміни до п. 6 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду, а саме - сферу застосування ст. 49 Цивільного кодексу УРСР поширено та-кож на угоди, спрямовані на ухилення фізич-ними та юридичними особами від оподатку-вання.

Зазначені зміни фактично дали змогу по-датковим органам звертатися до суду з позо-вами про визнання недійсним договорів на підставі ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, якщо укладення та-кої угоди свідчить про умисел сторін на ухи-лення від оподаткування.

Вищий господарський суд дещо уточнив зазначену позицію у своєму роз'ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійс-ними» від 12.03.1999 р. № 02-5/111 у редакції від 18.11.2003 р. № 04-5/1429. Зокрема, у п. 19 роз'яснення зазначається, що у разі виз-нання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприєм-ницької діяльності або скасування його дер-жавної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загублено-го документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності та за наявності інших обставин, які свідчать про укладення оспорюваних угод з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення [43, c. 40].

З урахуванням наведених позицій Вер-ховного Суду України та Вищого господар-ського суду України склалася стійка судова практика, яка свідчить, що для визнання не-дійсним договору на підставі ст. 49 Цивільного кодексу УРСР або статей 207, 208 Господарського кодексу України до-статньо встановити факти реєстрації підпри-ємства (сторони за договором) на загублений документ, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта під-приємницької діяльності та скасування су-дом державної реєстрації з цих підстав. На-ведені обставини судами вважаються достат-німи для підтвердження умислу особи, яка