Разом з тим, деякі вчені не підтримують то-чку зору, що отримала нормативне закріплення. Так, на думку, В.Кравчука, джерелом правозда-тності організацій є правоздатність її засновни-ків. Тому організація не може мати більшого обсягу правоздатності, ніж її засновник. Особли-вість правоздатності юридичних осіб полягає у тому, що вона обмежена цілями їх діяльності, ви-значеними при створенні, а тому для зрівняння правоздатності юридичних і фізичних осіб, на думку вченого, підстав не вбачається [27, c. 16].

Під договірною правоздатністю розуміємо не просто абстрактну можливість бути стороною договору, а гарантовану законом (тобто реальну) можли-вість вступати в певні господарські договірні від-носини у якості однієї зі сторін.

Отже, почнемо дослідження даної пробле-матики з визначення можливих сторін господар-ського договору. По-перше, сторонами господарського до-говору можуть бути фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства) як підприємці, так і особи, які не здійснюють під-приємницьку діяльність. До господарських дого-ворів належить низка договорів інвестиційного характеру, однією зі сторін яких (йдеться про ін-вестора) може бути — фізична особа, яка не має статусу підприємця. Найбільш типовим прикла-дом є установчий договір, сторонами якого мо-жуть бути як фізичні і юридичні особи, так і лише фізичні особи, які не є підприємцями. На боці сторони господарського договору можуть виступати громадяни — суб'єкти права інтелек-туальної власності (не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності), які з метою отри-мання прибутку передають право користування об'єктами такої власності підприємцям для здій-снення останніми підприємницької діяльності (наприклад, договір автора літературного твору з видавництвом на друкування останнього, ліцен-зійний договір) [35, c. 102].

Договори, обидві сторони якого є суб'єк-тами підприємницької діяльності.

Найбільший масив підприємницьких дого-ворів представлено договорами, які укладено для опосередкування того чи іншого різновиду під-приємницької діяльності, сторонами яких є фі-зичні або (та) юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності. Насамперед необхідно виділити договори на передачу майна (купівля — продаж, постачання), у тому числі договори інвестиційного характеру (договір простого товари-ства); договори з приводу комерційного предста-вництва (договір комісії, консигнації, агентський договір); договори похідного («обслуговуючого») характеру, йдеться про підприємницькі догово-ри, укладення яких завжди обумовлюється наяв-ністю інших підприємницьких договорів (договір акредитиву підприємця з банком, договір підприємця зі страховиком щодо страхування коме-рційних ризиків) тощо.

Договори, обидві сторони яких є підприєм-цями, у свою чергу можуть бути представлені до-говорами, сторонами яких є вітчизняні підпри-ємці, та договорами, які укладено за участю іно-земних контрагентів (зовнішньоекономічні дого-вори (контракти)) [35, c. 103].

Господарськими договори є договори, укладені між суб'єктами підприємницької діяль-ності та державними органами або органами мі-сцевого самоврядування, які виступають як су-б'єкти приватного права — «партнери» (договір концесії, угода про розподіл продукції).

Окремо слід виділити договори за держа-вним замовленням, сторони якого мають назву: державні замовники та виконавці державного за-мовлення. Такі договори характеризуються осо-бливим порядком їх укладення та виконанням
договірних обов'язків, а також відповідальністю за відмову від їх укладення та невиконання.

Договори, в яких з одного боку виступає підприємець, а з іншого — негосподарюючий су-б'єкт — юридична особа чи суб'єкт господарювання некомерційного характеру, а також дого-вори таких суб'єктів між собою (договори без участі підприємців). Метою таких договорів є до-сягнення економічних, соціальних та інших ре-зультатів або (та) господарське забезпечення ді-яльності негосподарюючих суб'єктів — юридич-них осіб. В цілому укладення таких договорів необхідне для задоволення потреб певного соці-уму в результатах господарської діяльності. Такі договори, на мій погляд, є однорежимними з за-гальноцивільними договорами, що безпосеред-ньо впливає на їх договірну правоздатність [35, c. 103-104].

В. Мілаш вважає, що договірна правосуб'єктність юри-дичних осіб — господарюючих суб'єктів, на відмі-ну від громадян, може мати як загальний, так і спеціальний характер, який безпосередньо зале-жить не від різновиду юридичної особи, а від того, на боці якої сторони виступає юридична особа. Договірна правосуб'єктність юридичної особи (суб'єкта господарювання), яка виступає у якості продавця (постачальника) чи сторони, котра надає певні послуги чи виконує роботи, є спеці-альною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно як до закону, так й до її установчих документів. Засновники юри-дичних осіб — суб'єктів господарювання на етапі їх створення (при складанні установчих докуме-нтів) вирішують питання щодо різновиду діяль-ності, якою буде займатися створений ними су-б'єкт господарювання (це може бути як фінансо-во-кредитна установа або виробниче підприємс-тво, підприємство, яке здійснює транспортне об-слуговування, тощо). Спеціальний характер правосуб'єктності вказує на те, що юридична особа, яку створено як виробниче підприємство, не зможе отримати ліцензію на здійснення фінансо-вих послуг, та, відповідно, укладати фінансові договори. Крім того, на формування спеціальної договірної правосуб'єктності юридичної особи — суб'єкта господарювання впливає організаційно-правова форма, в якій вона утворюється. Напри-клад, для того, щоб здійснювати страхову діяль-ність засновники повинні створити юридичну особу в певній організаційно-правовій форми, передбаченій чинним законодавством, а вже створена юридична особа має отримати ліцензію на здійснення страхової діяльності, після чого вона зможе укладати договори страхування на стороні страхувальника. Іншим прикладом спе-ціальної договірної правосуб'єктності є випадки, коли торговець цінними паперами (один із співзасновників фондової біржі) приймає на комі-сію цінні папери, що належать їх емітенту, шля-хом укладення відповідного договору. Згідно з чинним законодавством торговець цінними па-перами може укладати лише договори, які за своєю суттю є комерційним посередництвом, оскільки він створювався саме з метою здійснення комерційного посередництва у торгівлі цінни-ми паперами. Емітент, який не є за своїм стату-сом торговцем цінних паперів, не може здійсню-вати посередництво у їх продажу, він може лише укладати договори купівлі-продажу акцій власно-го випуску [35,