Основною проблемою, яка наразі адекватно не вирішена на рівні загальних положень про господарські договори, залишається правове регулювання тих договірних відносин, які обтяжені публічним інтересом (насамперед договорів за участю дер-жави), зокрема, відносно особливос-тей порядку їх укладення, істотних умов, внесення змін до таких дого-ворів та їх розірвання, забезпечення виконання таких договірних зобо-в'язань та відповідальності. Підкрес-лимо, що значення таких загальних положень полягає якраз у можливос-ті заповнення недоліків окремих спе-ціальних законодавчих актів, якими створюється особливий правовий ре-жим у певних сферах господарських відносин. Можна констатувати існу-вання прогалин у регулюванні органі-заційних господарських договорів за участю суб'єктів організаційно-господарських повноважень (насампе-ред органів державної влади), оскіль-ки їх управлінська діяльність регла-ментується на принципово інших за-садах "дозволено лише те, що перед-бачено". На цей час регулювання та-ких договорів обмежується дефі-ніцією організаційно-господарського зобов'язання та його видів (ст. 176 Господарського кодексу ) та нормою щодо укладання та-ких договорів (ст. 185 Господарського кодексу ) [9, c. 81].

Завершуючи введення в проблему прогалин у господарському договірному праві, слід звернути увагу на її прак-тичний аспект, оскільки необхідність подолання прогалин актуалізується, го-ловним чином, на стадії правозастосування. Як влучно висловився Є. В. Васьковський, коментуючи мір-кування одного з сучасних йому ав-торів відносно існування прогалин у праві ("і так, і ні залежно від того, що розуміти під правом"), лакуни у праві, безсумнівно, існують, але судді та взагалі громадяни повинні вчиня-ти так, начебто ніяких прогалин і немає. Найбільш справедливим і доцільним засобом їх подолання Є. В. Васьковський вважав "логічний розвиток норм", а саме - заповнення прогалин за допомогою наявного матері-алу законодавства, вилучення з існу-ючих норм ще й інших, явно не вира-жених, але імпліцитно присутніх у них. Хоча, слід підкреслити, Є. В. Вась-ковський не ставився прихильно до надання права судам створювати правові норми самостійно, оскільки за відсутності визнаного усіма кри-терію справедливості та спірності принципів права взагалі така правотворчість може бути зведена до без-карного зловживання владою під прикриттям личини справедливості та сумнівних юридичних принципів [15, c. 278-279, 342]. П. О. Недбайло, критикуючи теорію Є. В. Васьковського, зазначав, що вона містить у собі начала відходу від принципу за-конності, оскільки "правом оголошу-ється не тільки те, що міститься в за-конах, але й те, що логічним шляхом з нього виводиться, особливо у ви-падках, коли в основу цієї операції кладеться вимога справедливості, ми-лосердя і таке інше" [36, c. 451]. Уявляється, що в су-часних умовах з огляду на закріплен-ня в цивільному законодавстві за-гальних засад розумності та справед-ливості, категорії моральних засад суспільства цей аргумент втрачає вагу.

Достовірність правової норми як судження має безумовний характер і може бути втраченою у випадках визнання Конституційним Судом України нормативно-правового акта таким, що суперечить Конституції України, або встановлення госпо-дарським судом при вирішенні спору невідповідності акта державних чи інших органів законодавству Украї-ни. Презумпція правового характеру закону має важливе значення з огля-ду на те, що в сучасному правознав-стві досить активно використовуєть-ся теза про протиставлення закону та права та існування "неправових" за-конів, адже за такого підходу під погалиною може розумітися відсутність бажаної для правозастосувача норми за фактичної наявності норми, не угодної йому. Для практики правозастосування уявлення про існування таких "практичних" прогалини можуть бути значно небезпечнішими за "тех-нічні" прогалини, які розглядалися нами вище [9, c. 82].

Слід сказати, що відповідно до ч. 6 ст. 14 Закону України "Про судоуст-рій" суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на ви-могах закону [5]. Іншими словами, чин-ним законодавством не визнається, можливість судді діяти на підставі внутрішніх уявлень про справедли-вість, добро, ігноруючи норму закону як несправедливу. Заслуговує на ува-гу і те, що в постанові від 12 квітня 1996 р. № 4 " Про застосування зако-нодавства, що забезпечує незалеж-ність суддів" Пленум Верховного Суду звертає увагу на те, що суддя при здійсненні правосуддя та прий-няття рішення у судовій справі пови-нен керуватися лише законом, вихо-дити із власного її розуміння та пере-конання, які ґрунтуються на всебіч-ному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним від правової позиції прокурорів, захисників, інших учас-ників судового процесу, так і від представників влади, юридичних чи фізичних осіб (п. 2) [4, c. 23-30] .

Безсумнівно, найбільш оптималь-ним (і безспірним) варіантом вирі-шення проблеми прогалин у праві зали-шається унормування певних відно-син самим законодавцем. Проте, оскільки ми говоримо про недоліки, "порожнини", які містяться у фор-мально-юридичних джерелах госпо-дарського договірного права (норма-тивно-правових актах), логічно при-пустити, що вони можуть, і за необ-хідності повинні заповнюватися за допомогою інших соціальних дже-рел, насамперед судовою практикою. Поняття судової практики по-в'язане із судовим правозастосуванням як факультативною стадією ме-ханізму правового регулювання до-говірних відносин, яка або передує їх виникненню (укладанню договору в судовому порядку або розгляд судом переддоговірного спору по