На цей час питання про судову практику як джерело права залиша-ється дискусійним попри останні тенденції в правознавстві пострадян-ських країн, у тому числі українсько-му, до визнання якщо не судового прецеденту як джерела права, то при-наймні прецедентності судової прак-тики. Хоча в чинному законодавстві України такі зрушення у поглядах на судову практику як джерело права поки що не знайшли закріплення, на-томість простежуються дві супереч-ливі тенденції: з одного боку, неви-знання за узагальненнями судової практики вищими судовими інстан-ціями (ВСУ та ВГСУ) обов'язкового характеру, з другого - різне застосу-вання ВГСУ одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-го правового акта в аналогічних справах як підстава для оскарження до ВСУ постанов ВГСУ (ст. 111-15 Господарсько-процесуального кодексу). І ця суперечність повинна бу-ти законодавцем усунена [9, c. 87].

Таким чином, по-перше, договірну правозда-тність слід розуміти як можливість тих чи інших суб'єктів права бути стороною господарського договору. По-друге, у кожному конкретному ви-падку для укладення господарського договору необхідним є встановлення договірної правосу-б'єктності окремо для кожної з його сторін. По-третє, для юридичних осіб характерна наявність декілька різновидів договірної правосуб'єктнос-ті; реалізація того чи іншого її різновиду зале-жить від того, на боці якої сторони виступає юридична особа, та, відповідно, з якою метою така особа вступає у договірні відносини. По-четверте, договірна правосуб'єктність буває трьох видів: загальна, спеціальна та виключна. Відпо-відно, сторони господарського договору фізичні особи мають загальну договірну правосуб'єктність, юридичні особи — суб'єкти господарювання — можуть мати як загальну, так і спеціальну догові-рну правосуб'єктність, а органи державної влади та місцевого самоврядування як сторони госпо-дарського договору мажуть мати загальну або виключну правосуб’єктність.

Необ-хідно підкреслити, що прогалини мож-ливі лише в наявній правовій матерії, в існуючому законодавчому ма-теріалі (формально-юридичних джерелах) і не можуть відшукуватися в сфері уявного. Про прогалини в госпо-дарському договірному праві можна говорити лише тоді, коли відсутній припис, яким, наскільки це витікає із чинного законодавства, законода-вець повинен був, але не врегулював певне відношення. Таке розуміння прогалин у господарському договірному праві та їх до певної міри об'єктивно-го характеру дає можливість визна-чити основні засоби їх заповнення. Теоретичні розробки цієї проблеми можуть відбуватися в різних напрям-ках. Зокрема, на доктринальному рівні мають бути визначені межі ін-теграції (уніфікації), спеціалізації та конкретизації правового регулюван-ня господарських договорів, "поза" якими власне і з'являється лакунарність. Оскільки проблема заповнен-ня прогалин виявляється на стадії судо-вого правозастосування, це зумов-лює необхідність подальших дослі-джень в цілому судової діяльності як специфічного різновиду державного регулювання та судової практики (джерела права) як результату цієї діяльності. Від наукової обґрунтованості одержаних результатів буде залежати і вирішення нагальних потреб правотворчості та практики правозастосування, і перспективи їх розвитку, і загальний стан правопорядку у суспільстві.

Висновок

Отже, проведене дослідження дає змогу визначити концепуальні засади функціонування та подальшого розвитку господарського договірного права України.

Договір як загальноправова категоря є універсальним засобом самоорганізації різноманітніх суспільних відносин. Як правова форма соціального спілкування договір спрямовується на досягнення його сторонами певних соціально значущих цілей, правомірного результату, що потребує не тільки узгодження інтересів суб’єктів, а й їх адекватності суспільним потребам та інтересам. Широка сфера застосування конструкції договору в різних галузях права визначається комунікативністю як сутнісною характеристикою існування індивідів, що забезпечує формування соціальної спільності з одночасним збереженням індивідуальності кожного її елемента. У господарському праві конструкція договору використовується для опосередкування відносин між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб’єктами-юридичними особами, що склалися в процесі здійснення та організації господарської діяльності.

Договір як абстрактне поняття можна розуміти:

1) як дво- або багатосторонню угоду, що слугує підставою виникнення відносин, за якими визнається правовий характер;

2) як зобов’язання, тобто абстрактну модель правового зв’язку між суб’єктами, тобто правовідносини, в яких управомоченій особі протистоїть конкретний зобов’язаний суб’єкт і де праву однієї особи протистоїть обов’язок іншої особи до відповідної поведінки.

У механізмі правового регулювання господарських відносин на стадії виникнення прав та обов’язків договір виступає первинноутворюючим юридичним фактом самостійно або в ряді випадків в сукупності з іншими юридичними фактами. На стадії реалізації норм права, а також суб’єктивних прав та обов’язків, основним елементом якої є правовідносини, найбільш повно розкривається сутність договору як зобов’язання, його програмно-координаційні та регулятивні властивості. У загальнотеоретичному аспекті господарський договір виступає актом реалізації норм, в якому поєднуються використання дозволянь, дотримання заборон, виконання зобов’язувань і який спрямований на досягнення соціально значущих цілей та задоволення певних інтересів учасників господарських відносин та інтересів суспільства в цілому.

Інститут господарського договірного права як елемент системи права в цілому є комплексним правовим інститутом, який сформований і розвивається в рамках процесів правової спеціалізації – уніфікації, предметної та функціональної диференціації та конкретизації. У такій якості він перебуває в різноманітних зв’язках з іншими елементами системи права на внутрішньому, галузевому та міжгалузевому рівнях.

Господарським дого-ворам притаманні певні якісні ознаки, зокрема:

Функціонування правової системи України, в тому числі системи права як її складової, має бути налаштоване таким чином, щоб нормативно-правове регулювання господарських договірних відносин узгоджувалось і доповнювалося б іншими формами зовнішньої регуляції (звичаяма ділового обороту, судовою практикою) і не пригнічувало індивідуальну саморегуляцію. А для цього в раціонально