Отже, договір є правовою формою існування господарських відносин, різних за фактич-ним змістом, суб'єктним складом, типіза-цією приватних і публічних інтересів, які реалізуються в них, цілями, на досягнення яких вони спрямовані. За допомогою гос-подарського договору: здійснюється рин-ковий обмін товарів (результатів суспіль-ного виробництва) на грошовий чи інший еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється господарсь-ка інфраструктура, оформлюються органі-заційні зв'язки між учасниками відносин у сфері господарювання; встановлюються організаційно-управлінські зв'язки. За та-ких умов окремим напрямом законодавчої політики, покликаним забезпечити опти-мальний розвиток і функціонування до-говірних відносин у сфері господарювання, має стати подальша диференціація їх пра-вового регулювання як окремий фрагмент загального процесу правової спеціалізації.

Як ці, так і низка інших обставин ви-значають актуальність господарсько-до-говірної проблематики, дослідження якої є перспективними та мають велике теоре-тичне та практичне значення.

Щодо господарських зобов'язань, то саме комплексний характер господарських відносин та господарської діяльності має обов'язково враховуватися та класти в основу дослідження їх правової природи, особливо на сучасному етапі розвитку економіки України.

На сьогодні, з прийняттям і введенням в дію Господарського кодексу України офіційно визначено правовий режим господарського зобов'язання шляхом його легітимації у главі цього кодексу. Даний факт є доказом того, і господарська діяльність є специфічною, а то господарське зобов'язання як результат встановлення певних правових зв'язків між учасниками господарських відносин у процесі її здійснення має об'єктивний характер та на відміну від цивільно-правового зобов'язання акумулює в характерні риси господарської діяльності.

Дослідження правової природи та правово режиму господарського зобов'язання на даному етапі відрізняється своєю актуальністю, що пов'язно як із сучасними умовами, в яких функціонує економіка України, так і з перспективами її розвитку, що сприятимуть появі нових ознак господарської діяльності та відображенню їх у господарських зобов'язаннях.

Головною проблемою як для теорії, так і для практики залишається розмежування господарського та цивільного зобов'язання, оскільки їх законодавче закріплення як двох автономних категорій призвело до появи певних суперечносте (зокрема, це стосується видів господарських зобов'язань).

РОЗДІЛ 2. Особливості законодавчого регулювання господарських правовідносин

2.1. Загальна характеристика правової природи господарського договору

Пошуки місця та ролі договору та договірного права як правових категорій до останнього часу здебільшого не були спрямовані на формування загальної теорії договору. Разом з тим в юридичній літературі зверталася увага на універсальність договору як правового феномена, який адекватно тим чи іншим сферам суспільних відносин та підсистем, що їх наповнюють, набуває особливих рис, які юридично закріплюються в різногалузевих правових нормах, що відображають відповідні компоненти договору, моделі, зміст, форму, порядок укладання, правові наслідки тощо [28, c. 171]. Конструкція договору як засобу саморегуляції відносин суб’єктів права тривалий час використовується різними галузями права (міжнародним, конституційним, адміністративним, цивільним, господарським, трудовим тощо) незалежно від “публічно-правової” чи ”приватно-правової” природи цих галузей. Така широка сфера застосування договору зумовлюється комунікативністю як сутнісною характеристикою існування індивідів, яка забезпечує формування соціальної спільності із одночасним збереженням індивідуальності кожного її елемента [11, c. 41].

Конструкція договору та договірного зобов’язання вперше і в найбільш досконалому вигляді були відпрацьовані в римському приватному праві. Відповідно в правознавстві сформувалися широко розповсюджені уявлення про суто цивілістичну генетику договорів, що визначило дослідження юридичної конструкції договору лише крізь цивілістичну призму і зведення її лише до одного виду договорів – цивільно-правових, які обслуговують майновий оборот. Так, в одній з відомих праць радянського періоду зазначалося, що договір є необхідним саме як правова форма відносин товарного обміну: за наявності еквівалентно-оплатного характеру обміну товарів та юридичній рівності самостійних, майново відособлених товаровласників акти обміну не можуть здійснюватися інакше, ніж за взаємною згодою сторін. Виходячи з цього, господарський договір визначався як правова категорія, що є породженням та виявом внутрішніх властивостей товару, оскільки товар тільки тоді стає товаром, коли він виступає як продукт, призначений для обміну [13, c.8-9]. У сучасній літературі такий політ економічний погляд на договір піддається досить жорсткій критиці, оскільки на практиці він зумовлює тенденцію до згортання змісту договору, обмеження його мінімальною кількістю умов.

Теоретичні питання договору, під якими найчастіше розуміється правовий інститут, найбільш розроблені в рамках саме цивілістичної науки, хоча в цивілістиці радянського періоду досить ґрунтовно досліджувалася і проблематика господарського договору, в тому числі вченими, що найпослідовніше виступали проти господарсько-правової концепції (насамперед О.С. Іоффе). Але навіть ті автори, які визначали універсальний характер договору, виходили з того, що конструкція договору виникла в рамках цивільного права і вийшла за межі цієї галузі, набувши значення загальнотеоретичної категорії.

У літературі наголошується, що міжгалузеве значення договору зумовлює необхідність розробки загальної теорії договору, яка б охоплювала застосування договору як правової форми в різних сферах суспільної діяльності. Проте до останнього часу в загальній теорії права вчення про договір не входило в сферу уваги дослідників. На цей час загальна теорія договору в українському правознавстві перебуває в стадії формування та представлена нечисленними працями (зокрема, Н.М.Пархоменко). Як наслідок, відсутнє загальнотеоретичне поняття договору [11, c. 43].

У літературі існують такі визначення договору: як передбаченої законом системи взаємопов’язаних компонентів правового характеру, яка забезпечує функціонування зв’язків між суб’єктами договору [39, c. 7-8]; як спільного правового акту, який є оформленням вияву відособлених узгоджених волевиявлень двох або кількох формально рівних суб’єктів права, що встановлюють обов’язкові для виконання умови [20,