Все вищезазначене стосувалося господарських договорів, які відносяться до категорії консенсуальних, тобто таких, які вважаються укладеними після підписання самого договору як документу без здійснення фактичних дій, передбачених та-ким договором. Щодо іншої категорії договорів - реальних, тобто таких, для укладення яких не-обхідно, крім підписання договору, ще й викона-ти певні дії (наприклад, передати майно) - для них буде інший момент укладення договору [25, c.98]. Згідно з п. 2 ст. 640 Цивільного кодексу, реальні договори вважаються ук-ладеними з моменту фактичної передачі відпо-відного майна або здійснення визначеної дії, а не з моменту підписання договору [2].

Окрему категорію складають господарські дого-вори, які відповідно до законодавства підлягають нотаріальному посвідченню. Для таких договорів моментом укладення буде момент їх нотаріально-го посвідчення А оскільки нотаріальне посвідчен-ня полягає в тому, що договори після їх правової оцінки нотаріусом підписуються сторонами в присутності нотаріуса, то фактична дата укладен-ня буде дата підписання договору сторонами в присутності нотаріуса.

Для деяких видів договорів законодавець вима-гає їх державну реєстрацію. Причому державній реєстрації можуть підлягати як звичайні письмові договори, так і нотаріально посвідчені. Відповідно до п. 3 ст. 640 Цивільного кодексу. Причому, якщо законом вимагається нотаріально посвідчена форма дого-вору, то у нотаріуса його необхідно посвідчити до моменту державної реєстрації [25, c. 99].

Взагалі цивільне законодавство дає досить ши-рокі можливості суб'єктам господарювання для са-мостійного вирішення деяких питань укладення договорів, зокрема, в вирішенні питання форми договору, від якого напряму залежить визначення моменту його укладення. Відтак, за нормами ст. 639 Цивільного кодексу, якщо сторони домовились укласти до-говір у визначеній формі, то він вважається укла-деним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагається [2]. Виходячи з цього положення, як-що сторони домовилися укласти договір у пись-мовій формі, але для нього обов'язкова письмова форма законом не встановлена, то моментом ук-ладення такого договору буде момент його підпи-сання. Так само, якщо сторони домовились свій господарський договір нотаріально посвідчити, але при цьому закон цього не вимагає, то момен-том укладення такого договору буде його но-таріальне посвідчення.

Господарський кодекс звертає увагу ще на одну категорію госпо-дарських договорів. Йдеться про договори, які не можуть бути укладеними сторонами самостійно че-рез певні переддоговірні спори. Питання їх укла-дення вирішує господарський суд. Пункт 2 ст. 187 Господарського кодексу встановлює два варіанти визначення моменту укладення таких договорів:

а) день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору;

б) день укладення договору вказано в самому рішенні суду, яким вирішено питання щодо перед-договірного спору

Таким чином, момент укладення господарсько-го договору залежно від виду договору, його фор-ми та інших чинників буде визначатися по-різному. Але точне його визначення необхідне, щоб встановити точку відліку часу, з якого у сторін до-говору виникають певні зобов'язання за таким гос-подарським договором [25, c. 99].

Деякі види господарських договорів мають обов'язковий і необхідний додаток - специфікацію. Насамперед йдеться про договори поставки (купівлі-продажу), але специфікація може бути додатком і до інших видів договорів, зокрема, міни, позички, оренди, зберігання та ін. Законодавчого визна-чення специфікації немає. Тлумачні ж словники надають декілька значень цього терміну:

а) перелік подробиць, на які треба звернути увагу;

б) розробка деталей або подробиць;

в) технічний документ, що включає назву частин, вузлів і деталей будь-якого виробу, вказує їх кількість, матеріал, вагу та інші дані.

Виділяють специфікації двох видів. По-перше, це документ, який містить де-тальну характеристику товару. Така специфікація дещо нагадує за змістом інший документ - паспорт на товар заводу-виробника. Всю детальну характе-ристику товару наводити в самому договорі не-доцільно, тому її виносять у додаток, яким є спе-цифікація. Але господарникам більш знайома спе-цифікація іншого виду. Така специфікація викорис-товується в договорах з великим переліком товару, який продається, зберігається, передається в орен-ду і т.п. Якщо асортимент товару широкий за найменуваннями і кількістю, то все це вказується не в самому договорі, а в специфікації як додатку до до-говору. Саме такий вид специфікації згадується в Господарському кодексі України стосовно дого-ворів поставки: «Загальна кількість товарів, що підля-гають поставці, їх часткове співвідношення (асорти-мент, сортамент, номенклатура) за сортами, група-ми, підгрупами, видами, марками, типам, розмірами, визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом» (п. 2 ст. 266). Як бачимо, специфікація є елементом розділу гос-подарського договору про його предмет, оскільки відповідно до п. 4 ст. 180 Господарського кодексу України саме умови про предмет повинні визнача-ти найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукту, а також вимоги до її якості. То-му і посилання на специфікацію буде саме в розділі про предмет договору [25, c. 99].

Специфікація як і весь договір підписується уповноваженими особами, і ці підписи скріплю-ються печатками. Необов'язково специфікація має бути одна; їх може бути декілька, особливо коли термін дії договору є тривалим і поставки здійснюються партіями. Але всі специфікації є невід'ємними частинами господарського догово-ру, про що робиться