§ 2. Співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права

У теорії права під об'єктивним правом розуміється сукупність чинних у країні юридичних норм.

Поняття суб'єктивного права може розглядатися в широкому значенні. Тоді цей термін означає все те, що випливає з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як учасник тих або інших правових відносин. У вузькому (власному) значенні суб 'єктивне право розуміється як передбачена правовою нормою можливість певної поведінки особи, або, інакше, як визначена у нормах права міра можливої поведінки особи (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін «об'єктивне» відносно права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін «суб'єктивне» вказує на приналежність права (можливості визначеної у нормах права поведінки) певному суб'єктові, тобто на певні юридичне визнані можливості суб'єкта, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

Суб'єктивне право взаємопов'язане з об'єктивним правом, обумовлено його змістом. Адже ті чи інші юридичні права суб'єктів, що власне і становлять сутність суб'єктивного права, формулюються у чинних юридичних нормах, тобто в об'єктивному праві. Отже, суб'єктивне право не може виникнути без об'єктивізації у нормах права об'єктивного. З іншого боку, і об'єктивне право невід'ємне від суб'єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об'єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулювання відповідним правовим механізмом. А правове регулювання здійснюється через юридичні права і обов'язки суб'єктів. Інакше кажучи, приписи об'єктивного права можуть реалізуватись у повсякденні суспільні відносини виключно через здійснення суб'єктами їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб'єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб'єктові такі можливості:

а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної поведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права (право на домагання). Для реального юридичного забезпечення реалізації цих можливостей при закріпленні в об'єктивному праві повноважень одного суб'єкта фіксуються відповідні обов'язки зобов'язаного суб'єкта. І навпаки, при фіксації конкретних обов'язків одного суб'єкта, закріплюються відповідні права іншого суб'єкта. Отже, суб'єктивному праву (можливій поведінці) одного суб'єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспондують юридичні обов'язки іншого суб'єкта (зобов'язаного). Невиконання цих обов'язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Суб'єктивне право слід розглядати в єдності з інтересами суб'єкта. Суб'єктивне право - міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб'єкта. Природно, що можлива поведінка перетворюватиметься на реально здійснювану лише тоді, коли вона сприятиме задоволенню тих чи інших потреб уповноваженого, тобто, коли певна поведінка відповідатиме інтересам суб'єкта. Отже, інтерес виступає як своєрідний «стартер» процесу реалізації суб'єктивного права.

Розглядаючи питання про сутність суб'єктивних прав, неможливо обійти питання про їх джерела, а отже, і про потенціальні можливості (всіх або певної частини) фіксування, зміни змісту або скасування. Література наводить кілька концепцій вирішення цієї проблеми. Найпоширеніші з них обумовлені основними напрямами юридичної науки. Один з цих підходів - природно-правовий - розглядає суб'єктивні права як такі, що виходять з природи самої людини, існують незалежно від чиєїсь волі. Тому зміст прав незалежний, і ніхто не може його змінювати або скасовувати. Юридичні закони лише формулюють, юридичне оформлюють ці права. При цьому чіткість і повнота цих формулювань залежить від глибини проникнення у сутність суб'єктивного права. Інший підхід - позитивістський - розглядає суб'єктивні права як явища, що цілком і повністю залежать від держави, яка у нормах права їх формулює, визначає зміст, вимірює його або скасовує повністю. Отже, держава творить суб'єктивне право безпосередньо через свої закони.

Вбачається, що не варто повністю відкидати будь-який з цих підходів. Суб'єктивне право - це настільки складне явище, що кожна з наведених теорій відбиває ту чи іншу його властивість, а тому має право на існування.

Так, природно-правовий підхід правильний відносно певної частини суб'єктивних прав, а саме тих з них, без яких суб'єкт, людина, громадянин не може нормально жити, працювати, розвиватись. Як природне суб'єктивне право є право на життя, недоторканність особи, на гідне відношення, працю, охорону здоров'я та інші.

З позицій позитивістської концепції слід підходити до таких суб'єктивних прав, які виникають і реально можуть здійснюватися лише за певних (історичних, економічних тощо) умов. Наявність таких умов і здатність держави відповідним чином забезпечувати їх реалізацію засвідчується виданням нормативних актів, в яких фіксуються відповідні суб'єктивні права. Останніми слід вважати, наприклад, право на купівлю автомобіля та на його водіння, права на різні пільги.

У правовій літературі можна зустріти різні формулювання щодо поглядів стосовно підстав виникнення суб'єктивного права. Відповідно до одних суб'єктивне право виникає на основі об'єктивного права, правоздатності суб'єкта і юридичного факту. При цьому вважається, що суб'єктивне право є складовою правовідношення. Інша позиція полягає в тому, що суб'єктивне право може виникнути і здійснюватися поза правовідношеннями, а тому для його