Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле -правову систему. Статичний аспект її складають норми права, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний - пра-вотворчість, правовідносини, реалізацію норм права, правове мислення та інші правові процеси.

З позицій психологічного підходу до права на поведінку людини реально впливає не те, що міститься у нормативно-правовому акті, не закладений у нього нормотворцями дійсний зміст, а те, як конкретна людина розуміє, тлумачить для себе припис нормативно-правового акта.

Соціологічне праворозуміння, на відміну від нормативного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів і прийняття інших юридичних рішень. Право як «нормальна» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться, як форма і зміст. При цьому реально і вирішальне на поведінку суб'єкта впливають не приписи, що містяться у нормативно-правових актах, а ті конкретні життєві обставини, в яких на даний момент цей суб'єкт функціонує.

Поряд із зазначеними у правознавстві відомі й інші підходи до праворозуміння - аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових учень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни кожного з цих підходів, між ними є і спільне, оскільки вони - бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі торкаються сфери свободи людини, способів і засобів її визначення, обмеження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування і призначення права властивий ліберальним і гуманістичним традиціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філософський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відокремити від спеціально-юридичних теорій.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена й забезпечена. Свобода - це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є гарантом здійснення будь-яких діянь. «Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури думки»*, тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю - об'єктивними законами розвитку суспільства - реалізується на основі пізнання останніх і відповідності до них.

Свобода суб'єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного різноманіття діянь, які в тому чи іншому разі відображають необхідність. Право і є «царство реалізованої свободи»", тією її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.

Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах - нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, окремої особи). Сфера свободи являє собою єдність протилежностей – свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося нами. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи - свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля - прояв випадковості, хаосу.

Різним соціальним суб'єктам притаманна різна спроможність пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створено різноманітні механізми, які властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що є свободою:*

взаємодії з іншими суб'єктами;*

у першу чергу діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;*

що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;*

межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;*

реалізація якої забезпечується і захищається юридичними засобами;*

не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

До правової сфери свободи належать не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і зі своїми об'єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;

б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здійснюються на основі адекватного відображення суб'єктом реальної дійсності;

в) вольовим характером діянь, що виконуються