«форми права». Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються - чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню та зовнішню форму, під якими традиційно розуміється у першому випадку внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути, а в другому - спосіб формального виразу права в реальній дійсності.
Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію, а зовнішньою - стаття нормативного акта чи група статей, в яких відображена правова норма.
Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (нормативний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін «джерело права». Цей термін часто використовується у двох аспектах:
соціальне (матеріальне) джерело права та юридичне.
Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єктів, які встановлюють юридичні норми, і для суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, тобто ті, що можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, загальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культури та правосвідомість/Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, у тому числі об'єктивні та суб'єктивні (матеріальні та ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні та неофіційні).
Соціально-правові джерела права - це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін.
Юридичні джерела права - це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.
Протиріччя в позиції авторів, які волю державних органів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, оскільки право може встановлюватися й поза офіційною формою, тобто не лише у законодавстві.
З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові норми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права - це засоби (види) юридичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юридизація права органами державної влади і управління шляхом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.
Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санкціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм обов'язкової юридичної сили. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його - юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоване право, всі інші джерела не мають значення, оскільки лише офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).
Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є нормативно-правові акти органів держави. Другою за значущістю формою є правові договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не використовується в Україні взагалі.
Нормативно-правові акти - це офіційні письмові документи, прийняті компетентними суб'єктами, в яких в односторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов'язкові правила поведінки. Такими є конституції, закони, укази президента, постанови тощо.
Правові договори - це добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди,колективні угоди).
Правовий звичай - це правило поведінки, що складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено й охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, в яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог з допомогою державного примусу. Прикладом правового звичаю, тобто правилом поведінки, що спочатку склалося в суспільній практиці і лише потім держава визнала його і надала йому загальнообов'язковості, закріпивши в нормативно-правовому акті, є те, що перше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат.
Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи й утворювали так зване звичаєве право. В сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.
Судовий чи адміністративний прецедент – це рішення по конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.
. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).
Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками:
1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їхніми посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їхнім одностороннім волевиявленням;
2) має зовнішню форму у вигляді певного письмового документа;
3) містить нові норми права (загальнообов'язкові правила поведінки), змінює або скасовує чинні;
4) приймається