Конституції більшості країн, що належать до романо-німецької правової сім'ї, наголошують на принципі, згідно з яким міжнародно-правові акти після їх ратифікації мають пріоритет над актами національного законодавства. Практично всі вони стверджують, що міжнародні договори безпосередньо породжують для громадян цих країн права та обов'язки. Проте норми міжнародних договорів не можуть протирічити конституції. Якщо встановлюється неузгодження положень міжнародно-правового документа з положеннями конституції, то для того, щоб цей акт став обов'язковим до виконання, необхідно або узгодити його положення з конституцією, або відповідним чином змінити саму конституцію.

Деякі закони називаються кодексами. Початкове значення цього слова - «збірник, звід законів». Але нині термін «кодекс» використовується для назви актів, що є результатом систематизації норм права, з якоїсь певної галузі. При цьому сучасні кодекси можуть охоплювати норми, що належать до двох чи більше галузей права, але регулюють відносини в конкретній сфері господарства чи культури. Починаючи з 50-х років XX століття у країнах романс-німецького права були прийняті й набули чинності кілька десятків кодексів, які за своєю правовою природою є актами, що консолідують чинне законодавство.

Крім законів, право країн романс-німецької правової сім'ї включає багато норм, що видаються не парламентом, а іншими державними органами. Йдеться про регламенти, декрети, адміністративні циркуляри, що видаються виконавчими органами влади.

Особливе положення в системі джерел романс-німецької правової сім'ї займає звичай. Закон як писаний нормативно-правовий акт для правильного розуміння його приписів і правильного застосування в деяких випадках вимагає з'ясування змісту і спрямованості звичаю, на основі норм якого цей закон базується. Крім того, навіть деякі поняття, категорії, що використовуються в юриспруденції, потребують пояснення з точки зору звичаю. Звідси стає зрозумілим, що звичай може діяти не тільки як доповнення до закону, а й нарівні з ним. Проте роль звичаю у країнах романо-німецької правової сім'ї дуже обмежена. В цілому, за винятком Італії, він втратив характер самостійного джерела права.

Суперечливою є думка щодо питання про судову практику як джерела романо-німецького права. Проте аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок про те, що судова практика в ряді випадків може відігравати роль допоміжного джерела права. Свідченням тому є велика кількість судових збірників і довідників, а також помітне значення і роль касаційного прецеденту у формуванні права. Касаційний суд є найвищою судовою інстанцією. Тому в цих країнах судове рішення, що грунтується на аналогії чи загальних принципах, якщо воно підтверджене Касаційним судом, може сприйматися іншими судами при вирішенні подібних справ як фактичний прецедент. Постанови, приміром, французького Касаційного суду і Державної ради, впливають на право різних франкомовних країн. Це положення стосується й інших європейських і неєвропейських країн, що належать до романо-німецької правової сім'ї.

Отже, враховуючи прагнення юристів усіх цих країн спиратися у своїх рішеннях на закон, можна говорити про судовий прецедент лише як про деякий виняток, що не порушує основоположного принципу верховенства закону. Адже у цих країнах суддя ніколи не перетвориться на законодавця, а між нормами, що відпрацьовані судовою практикою, і тими, що встановлені законодавцем, є дві важливі розбіжності.

Перша пов'язана з роллю тих чи інших країн у системі права романо-німецької правової сім'ї. Судова практика діє в рамках, встановлених для права законодавцем, і встановлення цих рамок передбачено діяльністю самого законодавця. Значення права, що створюється судовою практикою, вже в силу цього обмежене, і це положення прямо протилежне тому, що існує у країнах англосаксонського права.

Друга відмінність. Правова норма, що створюється судовою практикою, не має того авторитету, якого набувають законодавчі норми, що приймаються парламентом, органом, що представляє народ країни, або самим народом шляхом референдуму. До того ж, вона не має жорсткої стабільності, її можна в будь-який час відкинути чи поміняти при розгляді нової справи.

Протягом тривалого часу в романс-німецькій правовій сім'ї головним джерелом права була наукова доктрина, яка, головним чином, була відпрацьована в університетах у ХІІІ-ХІХ ст. Лише відносно нещодавно, з перемогою ідей демократії і запровадженням кодифікації, первинність доктрини була замінена домінуванням закону. Особливо помітна роль доктрини при розгляді права не тільки як сукупності норм права, а й як складного механізму регулювання суспільних відносин, що, до речі, властиве саме юридичній науці країн, які належать до романс-німецької правової сім'ї. Ось тоді її роль виявляється саме в тому, що доктрина створює понятійно-категоріальний апарат, яким користується і законодавець. Вона розробляє методи, з допомогою яких вивчають право, застосовують і тлумачать його. Законодавець здебільшого відображує лише тенденції, встановлені доктриною, і сприймає пропозиції, що нею підготовлені.

Як уже зазначалося, доктрина широко використовується і у правозастосовчій діяльності, зокрема при тлумаченні законів. Адже в юриспруденції континентальної Європи все більше і більше особи чи законодавчі органи прагнуть до незалежного характеру процесу тлумачення, заперечення того, що тлумаченням передбачено лише визначення граматичного й логічного змісту окремих термінів або намірів законодавця. Коментарі, що видаються у Франції, Німеччині та інших країнах романс-німецької правової сім'ї, набувають доктринального виду, а підручники все частіше сповнені прикладів судової практики.

Довготривалий вплив школи природного права зумовив те, що у романс-німецькій правовій сім'ї широко використовують деякі загальні принципи, які юристи можуть знайти