Говорячи про структуру англійського права, слід зразу зазначити, що воно, на противагу праву країн романо-німець-кої правової сім'ї, не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне й юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і торгове, але класифікується на загальне право і право справедливості.

Цими корінними відмінностями англійського права від романс-німецького зумовлені й інші його особливості. Так, в англійському праві не існує галузевих інститутів як сукупності однотипних норм права. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення з конкретної справи. Якщо це так, то стає зрозумілим, що ця норма є менш загальною і абстрактною порівняно з нормами права, до яких звикли ми. У цих норм немає поділу на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо. Така структура права зумовлює те, що воно не може бути кодифікованим. Наведені особливості англійського права пояснюються його історією. Воно створювалося судовою й адміністративною практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і нераціоналізоване.

Як уже наголошувалося, англійське право диференціюється на право загальне і право справедливості. Цей поділ має надзвичайно важливе значення, тому що і англійські юристи поділяються на юристів загального права і юристів права справедливості.

Загальне право створювалось у середньовічній Англії королівськими суддями, які поступово дійшли висновку про необхідність одноманіття підходів до вирішення аналогічних справ. З цією метою при розгляді справ намагалися дотримуватись раніше прийнятих рішень (прецедентів).

Право справедливості виникло з реалізації повноваження короля через діяльність лорда-канцлера втручатися у здійснення правосуддя шляхом пом'якшання жорстких вироків. При цьому посилання робилися не на прецеденти, а на загальні принципи права, поняття добра, справедливості тощо. Таким чином, право справедливості - це сукупність норм, які створювалися судом лорда-канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права, навпаки, він зобов'язаний був виявляти шану до норм цього права і діяльності королівських суддів. Але останні були пов'язані дуже вузькою компетенцією і суворою процедурою, а тому не завжди встигали за плином часу. Це й зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що грунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшання і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі й совісті.

Так, норми англійського загального права визнавали лише фізичний примус і зовсім не звертали уваги на примус психічний. Але якщо опікун (піклувальник, законний представник) шляхом психічного впливу примусив підопічного до виконання якихось невигідних для нього дій, чи передачі опікуну якогось майна, то лорд-канцлер, виходячи з ідеї моральності, справедливості міг визнати таку угоду недійсною. Тобто дії лорда-канцлера грунтувалися на принципах загального права, але в деяких випадках у результаті його втручання створювалися нові норми, що називалися нормами права справедливості й удосконалювали з точки зору моралі чинну систему загального права.

До 1875 р. право справедливості істотно відрізнялося від загального права. Воно, по-перше, мало інше історичне походження; по-друге, його міг застосовувати тільки лорд-канцлер; по-третє, процедура права справедливості не знала інституту присяжних; по-четверте, канцлер приймав наказ, тобто не судове, а управлінське рішення. Незважаючи на це, право справедливості являло собою зібрання чинних юридичних норм і у 1873-1879 рр., на підставі Актів про судоустрій усі англійські суди отримали право використовувати норми, передбачені правом справедливості, та застосовувати норми загального права.

Але тоді постає запитання: якщо загальне право і право справедливості істотно відрізнялись одне від одного за формою і процедурою, то як вони могли застосовуватись одним і тим самим органом, а саме судом? Якому з них слід було віддати перевагу? Справа у тому, що вони були збережені обоє. Так, у Верховному суді відповідно до Актів про судоустрій було створено два відділення. Одне з них - відділення королівської лави - діяло за усною змагальною процедурою загального права; друге - відділення лорда-канцлера - за письмовою процедурою права справедливості. Справами у цих палатах займалися різні юристи, а при вирішенні, кому з них віддавати справу, перевага надавалася більш доцільній і досконалій процедурі. У результаті загальне право і право справедливості дещо трансформувались, але, як і раніше, за правом справедливості справи розглядаються у письмовій процедурі, а за правилами загального права - в усній формі.

На сучасному етапі розвитку англійського права, для того щоб визначити, до якого права належить справа, слід зрозуміти, до якої галузі законодавства вона належить. Загальне право включає питання кримінального, договірного, цивільно-деліктного права, а юристи права справедливості вирішують питання про нерухомість, довірчу власність, торгівлю, спадкування тощо. Тобто сучасне англійське право фактично складається з двох систем права - системи права справедливості й системи загального права, кожна з яких має власний предмет і процедуру регулювання.

Історично так склалося, що в Англії головним для юриста було вміти порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, що дозволяла звернутися до Королівського суду. Якщо процес починався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішення. Тому згодом процесуальне право стає домінуючим. Щоправда, нині англійська судова процедура дещо уніфікована, а матеріальне право досягло рівня матеріального права романо-німець-ких правових сімей. Це сприяло їх