Коран складається з понад 6 тисяч віршів. З них, за оцінками мусульманських правознавців, лише від 200 до 500 містять правила поведінки, яких повинні дотримуватися правовірні, а у 140 визначено правила відправлення релігійних ритуалів - молитов, паломництв, додержання посту тощо. З-поміж норм Корану, що регулюють стосунки між людьми, переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів. Це дозволяє урізноманітнити їхнє тлумачення і конкретизацію. Ті самі нечисленні конкретні правила поведінки, що закріплені у Корані, хоч і сформульовані як божественне одкровення, мають казуальний характер. Більшість з них виникли у зв'язку з вирішенням пророком Магометом конкретних конфліктів, оцінкою ним певних діянь чи відповідями на запитання, які йому задавали віруючі.

Слід зауважити, що Коран - це витвір, який створювався стихійно, без будь-якого плану. Записи проповідей, умовлянь, історико-релігійних розповідей і пророцтв Магомета робилися випадково і були особистою справою його слухачів. За легендою, у 651 р. всі одкровення Магомета, які збереглися у пам'яті та в приватних записах, були зібрані і зведені до одного списку. Саме цей текст визнається єдиним істинним словом Аллаха.

Іншим джерелом мусульманського права є Суна - книга, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Магомета, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Магомета були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності наведених у Суні фактів і висловлювань ще в IX ст. найавторитетнішими докторами ісламу була здійснена велика дослідницька робота. За її результатами лише деякі акти залишилися сумнівни ми щодо їх істинної пов'язаності з Магометом. Переважна частина нормативних приписів, які містить у собі Суна, має казуальне походження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи.

За рівнем визначеності норми Корану і Суни поділяють на дві категорії. Перша - це однозначно визначені приписи, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосуються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регулюють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці. Другу групу норм становлять абстрактні і не досить зрозумілі приписи. Вони не тільки допускають різне тлумачення їхнього змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній окремій ситуації.

Норми Корану та абсолютна більшість норм Суни вважаються такими, що мають божественне походження, а тому - непогрішимі, вічні та незмінні. Але, як вже зазначалося, і ці джерела мають приписи, суперечливі за своїм змістом. Крім цього, плин часу, виникнення нових суспільних відносин все гостріше виявляють недостатність приписів Корану і Суни як соціальних регуляторів. Це призвело до виникнення численних прогалин у соціальному регулюванні, зокрема у праві мусульманських країн. Необхідність усунення цих прогалин обумовило визнання й інших, крім Корану і Суни, джерел мусульманського права.

Таким, третім за значенням, джерелом мусульманського права є Іджма - збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, не врегульованих Кораном і Суною. Фактично ці рішення запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки. Цікаво, що авторитет рішень, які не виходять безпосередньо з Корану й Суни, зумовлюється двома положеннями саме з цих джерел. В одному з них говориться від імені Аллаха: «Моя громада (мається на увазі певна сукупність правовірних мусульман) ніколи не прийде до помилкового рішення». А в іншому стверджується: «те, що мусульмани вважають справедливим, справедливо і в очах Аллаха». Але для того, щоб норма права стала складовою Іджми, немає потреби у визнанні її всіма або більшістю віруючих. Йдеться лише про єдність думки компетентних осіб, які офіційно покликані встановлювати право.

Єдність думок щодо принципових положень мусульманського права співіснує з можливістю розбіжності поглядів щодо певних його нюансів. Це також обумовлюється відповідними положеннями із святих джерел. «Розбіжність думок, - говориться в одному з адатів, - це вияв божої милості». Відповідно до цього всередині мусульманського світу співіснують різні школи, які по-своєму тлумачать певні положення Корану і Суни. Ці школи склалися у другому столітті гіджри (гіджра (араб. - втеча) - мусульманське літочислення, яке бере початок з моменту втечі Магомета з Мекки в Медину, тобто 622 р. н.е., і в основному поділяються на дві групи: сунітське та шиїтське (шиїт (араб.) -єресь) право. Кожна з цих груп, у свою чергу, складається із значної кількості шкіл. Школи сунітського напрямку поширені в Сирії, Афганістані, Саудівській Аравії, Пакистані, а шиїтського - в Ірані, Іраку.

Основні суперечності між сунітами та шиїтами полягають у вирішенні питання про наступність верховної світської та релігійної влади, у визнанні канонічними деяких релігійних джерел. Відповідно до того, прибічники сунітських чи шиїтських шкіл перебувають при владі у конкретній державі, в якій і застосовується відповідний тип Іджми.

Слід зазначити, що в наш час практичне значення Іджми як джерела мусульманського права важко перебільшити, хоча Коран та Суна залишаються основними джерелами мусульманського права. Виходячи з їх принципових положень, знавці ісламу встановлюють норми шаріату і в такий спосіб дають остаточне тлумачення Корану й Суни. Отже, Коран і Суна становлять історичну та концептуально-ідеологічну основу мусульманського права, а Іджма - формулює конкретні норми права, що застосовують у тих чи інших життєвих ситуаціях. Саме