Набуття впливу численними школами мусульманського права зумовило різке зростання значення як джерела мусульманського права праць засновників і найавторитетні ших теоретиків цих шкіл. Їхні праці стали основою науки про мусульманське право - правову доктрину (фікх). Незважаючи на їх теоретичний характер, дослідження самі по собі стали безпосередньо чинним правом, адже їх змістом було обгрунтування рішень, що приймалися суддями. Нині фікх утворюють майже 6 тис. праць, які були написані в середні віки. Склад фікху ніким не затверджувався. Він формувався протягом віків, виходячи з авторитету авторів окремих праць і відповідно до потреб практики. Після того, як судді при розгляді конкретних справ почали обґрунтовувати свої рішення доктриною тієї чи іншої школи, стало можливим говорити про те, що мусульманське право у своєму сьогоднішньому вигляді є в основному доктринальним.

Серед джерел мусульманського права певне місце посідає кіяс - висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та Суні не сфорульовано правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється виходячи з аналізу і тлумачення випадків із життя пророка, його висловлювань або мовчання, які мали відношення до ситуацій, більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв'язати. Такий підхід уможливлює не тільки усунення прогалини в нормативних приписах Корану й Суни, а й усунення протиріч, що в них містяться, яких ісламські правознавці нараховують кілька десятків.

У той самий час, у невизначеності змісту й форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цінностей. Вони стверджують, що, грунтуючись на загальних принципах шаріату та використовуючи ті чи інші джерела та їхні комбінації, завжди можна добрати норму, яка стосується даного випадку. У цьому криється універсальність і гнучкість шаріату.

З погляду людини, яка звикла до правового поля рома-но-німецької системи права, Іджма та фікх, швидше, є засобом його тлумачення, а не джерелом права. Але психологія мусульманського юриста має свої суттєві особливості. Він відмовляється від абстракцій, кодифікації і уникатиме узагальнень і навіть визначень. З допомогою, наприклад, висновку за аналогією (кіяс), він майже завжди може знайти рішення для даного конкретного випадку. Його не хвилює, що за допомогою таких методів мусульманське право практично неможливо пристосувати до потреб сучасного суспільства. Адже з позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно, швидше, світило, яке повинно вести віруючих до релігійного ідеалу.

§ 3. Основні особливості структури мусульманського права

Як уже зазначалося, мусульманське право має характер божественних настанов, а тому немає і не може бути влади, здатної його змінити. Той, хто не підкоряється приписам мусульманського права, - грішник, який буде тяжко покараний на тому світі. Той, хто заперечує рішення, прийняті на його основі, - єретик, якого, безумовно, слід вигнати з ісламської общини.

Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем - Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо - через одкровення або опосередковано - через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха.

За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних. Вчинки поділяються ще на п'ять категорій, а саме: вчинки, що*

є обов'язковими;*

рекомендуються;*

дозволяються;*

не дозволяються;*

забороняються.

Наприклад, Коран забороняє лихварство, але дозволяє торгівлю.

До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а також установлені умови здійснення та наслідки певних діянь.

Прикладами можуть слугувати приписи, згідно з якими за навмисне вбивство належить карати стратою; договір, укладений душевнохворим, визнається недійсним тощо.

Абсолютна більшість норм мусульманського права мають імперативний характер, і дуже рідко зустрічаються норми диспозитивні. Ісламські дослідники пояснюють це колективістською суттю норм мусульманського права, які спрямовуються на задоволення загальних потреб усіх мусульман. Але фактично ця особливість є виразом спрямованості мусульманського права на фіксацію обов'язків мусульман, а не їхніх прав.

При поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об'єднували відповідні приписи за тематичною оцінкою (релігія, сім'я і т. ін.). І лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодавчих актів, в яких би положення шаріату були юридичне зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права.

З погляду деяких учених, система мусульманського права складається з комплексу принципів і сукупності конкретних приписів, що регулюють такі основні сфери життя мусульман:

- стосунки правовірних з Аллахом;

- стосунки між людьми;

- зв'язки між державами або релігійними конфесіями. А стаття І Маджали - закону Османської імперії, який містив 1850 статей і відіграв роль своєрідного цивільного кодексу - поділяла всі норми мусульманського права на дві групи. Перша - це правила здійснення релігійних обов'язків, друга - норми, що регламентують стосунки між людьми. Друга група, своєю чергою, ще поділялася на три основі підгрупи: 1) право особистого статуту; 2) деліктне (кримінальне) право; 3) цивільне право.

Крім наведених, мусульманська правова доктрина виокремлює кілька галузей:

- «владні норми»;

- судове право;

- міжнародне право.

Нині мусульманські вчені поділяють своє право на такі галузі.

Норми, що встановлюють правила, пов'язані з відправленням релігійного культу.

Такого змісту приписи мають суто ритуальне значення. Але в тому й полягає особливість мусульманського права як «права божественного», що цього роду приписи розглядаються поряд з нормами, які регулюють стосунки людей в суспільстві. Саме тому такий, наприклад, припис Корану:

«не наближайтесь до молитви, коли ви п'яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи