При ненавмисному вбивстві злочинець повинен був виплатити викуп за кров та перетерпіти релігійну спокуту. «А хто вбив віруючого помилково, - говорить Коран, - то -звільнення віруючого раба і пеня, що вручається його сім'ї...»

За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягався до покарання до вилікування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров'я від одержаних ушкоджень і відповідно - міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання за таліоном було суттєво утруднено (наприклад при ушкодженнях внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров.

Злочини групи «тазир». Ця група об'єднує злочини, що посягають на «права Аллаха» (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах права визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватися з урахуванням об'єктивного чи суб'єктивного боку діяння. Отже, «тазир» застосовувався при скоєнні злочинів, за які не передбачалося точно визначених санкцій групи «хадд» або «кісас». Це стосується, приміром, невиконання деяких релігійних обов'язків, порушення зобов'язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушень правил поведінки в громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.

«Тазир» може застосовуватись і за вчинення злочинів, що за характером скоєння можуть бути віднесені до «хадд» або «кісас», тягнуть відповідні покарання, але не можуть бути застосовані. Скажімо, вартість викраденої речі нижча за вартість, яка тягне покарання у вигляді відрубання руки, тому суддя може визначити іншу санкцію.

«Тазир» має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним по місту з публічним оголошенням скоєного гріха, розп'яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф. Тілесні покарання (палицею, різкою чи батогом до 100 ударів, а за крадіжку з казни - по 100 ударів протягом трьох днів), смертна кара та ін. Підставою для застосування «тази-ру» є зізнання злочинця, показання свідків. На відміну від «хадда» і «кісасу», «тазир» може застосовуватись і до неповнолітніх.

§ 4. Судове право

Цю галузь мусульманського права утворюють норми, що регламентують порядок утворення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя. Верховним суддею визначається правитель мусульманської держави, який надає право здійснювати правосуддя своїм намісникам, що, своєю чергою, призначали суддів з-поміж духовних осіб-знавців мусульманського права - «каді». Вони фактично і займалися розглядом абсолютної більшості судових справ.

Поряд із судами каді, що керувалися виключно релігійними приписами, існували суди вузької компетенції, що діяли виходячи з потреб відповідних владних структур. До цієї групи належали суди поліційної юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа чи його представників.

Діяльність мусульманських суддів (каді) грунтувалася на певних принципах, з-поміж яких доцільно зважати на такі:

- одноособове вирішення спорів;

- безперервність судового процесу;

- повна рівність сторін-учасниць судового розгляду;

- недопустимість прийняття рішення без заслуховування всіх суб'єктів спору.

Доказами, на які спиралися судові рішення, були:

- показання свідків (при цьому свідчення одного чоловіка дорівнювало свідченням двох жінок);

- зізнання підсудного;

- письмові документи;

- обгрунтовані, з точки зору судді, чутки;

- особисте переконання судді, що склалося на підставі лише одному йому відомих фактів.

Як видно, об'єктивну обгрунтованість деяких елементів доказової бази перевірити було неможливо. Це відкривало необмежений простір для свавілля каді. Але у каді не було спеціального примусового апарату, здатного забезпечити швидке і точне виконання його вироків. Такий апарат був у розпорядженні світської влади. Тому поступово розгляд кримінальних справ вийшов з компетенції суду каді і перейшов до судів компетенції правителя, його намісників та поліції.

§ 5. Міжнародне право Особлива група норм утворює галузь «сийар», що регулює взаємовідносини мусульманської держави на міжнародному рівні. Це, зокрема, регламентація питань війни та миру, включаючи визначення підстав і меж ведення «джихаду» - священної війни з відступниками і ворогами ісламу, порядок розподілу воєнної здобичі, відносини мусульманської общини з представниками інших релігій, особливостей правового статусу різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Отже, ця галузь об'єднує як норми міжнародно-правового характеру, так і приписи, що регулюють відносини виключно в межах держави. Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, включає норми міжнародного права як правила, що сформульовані у внутрішніх джерелах, а не вироблені шляхом міжнародного співробітництва.

Отже, мусульманське міжнародне право по суті не відрізняється від інших галузей права. Його норми є загальнообов'язковими і забезпечуються такими самими засобами, як і всі інші правила поведінки шаріату.

§ 6. Мусульманське право в сучасному світі

Розвиток традиційних і виникнення нових суспільних відносин обумовили певні зміни у правових системах мусульманських країн. Ці зміни чітко окреслюються у трьох напрямах.

По-перше, це так звана «вестернізація», тобто запозичення мусульманським правом деяких ідей, принципів і норм, притаманних романс-німецькому чи англосаксонському праву. При цьому вплив кожної із зазначених систем на право конкретної мусульманської країни залежав від того, з якою в неї були найтісніші економічні, політичні та інші зв'язки. Вестернізація виявилась у тому, що в питаннях, які виходять за межі особистого статусу і не торкаються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається нормам, запозиченим у