По-друге, це кодифікація норм, що стосуються особистого статусу і яких не торкнулася вестернізація. Треба було систематизувати багато в чому неузгоджені приписи Корану й Суни, не змінюючи при цьому положень священних для мусульман джерел. Крім того, необхідно було усунути можливість обгрунтування вирішення одних і тих самих проблем посиланнями на численні й суперечливі праці послідовників різних шкіл мусульманського права.

У Турції Цивільний і Цивільно-процесуальний кодекси були підготовлені ще у 1870 і 1876 рр., але вони не торкалися регулювання особистих прав, сімейного та спадкового права. 1927 року король Саудівської Аравії Ібн-Сауд оголосив про наміри створити кодекс мусульманського права на базі однієї з доктрин, але активні протести з боку правовірних зробили неможливою реалізацію цих планів.

Першою кодифікацією мусульманського права, що набрала сили закону в галузях сімейного права та наслідування, був іранський Цивільний кодекс, сформований у 1927-1935 рр. Нині кодифікація у названих сферах на вищому чи нижчому рівнях відбулася практично в усіх мусульманських країнах.

Третій напрям полягає в обмеженні, а то й у повному скасуванні діяльності традиційних судів, що забезпечували неухильність застосування приписів шаріату. Цей процес обумовлений вестернізацією і кодифікацією мусульманського права, внаслідок чого з'явився значний масив норм, що вже були результатом заснованої на сучасних суспільних потребах правотворчості держави, а не тлумачення архаїчних новел Корану, Суни і т.п. Природно, що в цих умовах для забезпечення реалізації сучасних законів і кодексів потрібно звертатися до професійних юристів, а не до традиційних мусульманських суддів, які є охоронцями релігійних догматів.

За широтою застосування норм класичного мусульманського права та рівнем їх впливу на чинне законодавство мусульманські країни можна поділити на кілька груп.

Першу групу становлять країни, в яких мусульманське право застосовується максимально широко. В них існують законодавчі, аж до конституційних, приписи про обов'язкову відповідність усіх аспектів суспільного життя та нормативного їх регулювання шаріату. Введено суворі покарання за порушення положень шаріату. Характерними представниками цієї групи країн є Саудівська Аравія та Іран.

До другої групи належать країни, в яких сфера дії мусульманського права не є такою всеосяжною, але все ж залишається досить суттєвою і навіть має тенденцію до розширення. За приклад може правити проголошення в Лівії Корану «законом суспільства», який повністю заміняє Конституцію, або створення у Пакистані Ради ісламської ідеології, завданням якої визначена розробка пропозицій щодо приведення чинного законодавства у відповідність до шаріату.

Третю групу утворює більшість арабських країн (Єгипет, Сирія, Мавританія та ін.). У конституціях цих країн відведено особливе місце ісламу та мусульманському праву. Норми галузей права фактично відтворюють положення традиційних мусульманських доктрин. Але в деяких галузях права набирає сили тенденція до врегулювання відповідних суспільних відносин державними правовими актами, позначеними впливом європейського права.

Особливу групу становлять мусульманські держави, що входили до складу колишнього СРСР. Зрозуміло, що за умов, коли держава виходила з принципів атеїзму і провадила політику, спрямовану на витискання будь-якої релігії з життя суспільства, не могло бути й мови про легальне застосування норм мусульманського права. Після проголошення СНД у цих державах вбачаються різні за своєю активністю процеси відновлення принципів і норм шаріату. На вищому рівні проголошується курс на відродження цінностей ісламу. У державних символах підкреслюється належність до мусульманського світу. У деяких галузях нового законодавства цих країн все помітнішим стає вплив положень мусульманського права.

Отже, нині зростає кількість держав, в яких ідеї, принципи та конкретні приписи шаріату тією чи іншою мірою мають вплив на регулювання соціальних процесів. Це є свідченням того, що, незважаючи на «вічну незмінність» своїх головних джерел, мусульманське право може успішно пристосовуватися до змін суспільного життя, зберігаючи при цьому роль головного соціального регулятора.

Глава 27 Сім'я традиційного права

§ 1. Загальна характеристика сім'ї традиційного права

Загальноприйнятим є використання поняття «традиційне» суспільство для визначення суспільств, які є антиподом сучасного «індустріального» чи «постіндустріального» суспільства. У науковій літературі відзначається, що головною ознакою традиційного суспільства є існування чітко визначених меж для збільшення виробництва продукції, що зумовлено низьким рівнем науки та технологій. З погляду вчених-структуралістів, відмінність традиційних та індустріальних суспільств полягає в різному ступені як спеціалізації соціальних структур, що здійснюють ті чи інші соціальні функції, так і диференціації соціальної ролі індивідів у тому, яку роль у регуляції повсякденної поведінки відіграють звичаї, соціальна злагода і неформальний контроль. Показовим є визначення традиційного суспільства як суспільства «сільського», обмеженого простором, часом, колом відносин між соціальними суб'єктами, серед яких найважливішими є родинні зв'язки.

Традиційними суспільствами західні вчені вважають майже 100 держав сучасного світу. Це, зокрема, азіатські^ країни Середнього та Близького Сходу, Африки. Традиційні суспільства - це перехідні суспільства, кожне з яких мало свій шлях розвитку. Теорії модернізації визначають їх як «плюралістичне суспільство», «призматичне» чи «патрімо-ніальне». Складні процеси соціального оновлення «традиційних суспільств» досліджуються такими науками, як соціологія, соціальна антропологія, економіка, політологія, історія, правознавство.

Порівняльне правознавство розглядає право, що притаманне традиційним суспільствам, як природне право соціальних спільнот, якого іноді додержується більшість населення. Традиційне право - це дуалістичне право в силу наявності елементів європейського і звичаєвого права, його існування у формі писемного й неписемного права, звичаю та релігійного закону.

В основі системи джерел традиційного права