Не мала спеціально створених апарату управління та апарату примусу. | Має відокремлені від суспільства апарати управління та примусу.

Заснована на матеріальній та соціальній рівності. | Заснована на суспільній нерівності, зокрема на майновому розшаруванні населення.

Спиралася на звичку та моральний авторитет роду. | Спирається на державний примус.

Схема 3.5.

Територіальний розподіл населення. Держава є єдиним суспільним інститутом, що передбачає розподіл населення за територіальними одиницями. На відміну від роду, де влада поширювалась відповідно до кровно-родинних зв’язків, чи підприємства, де влада поширюється за виробничою ознакою, у державі влада поширюється залежно від території проживання. Держава має свою суворо локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада, а населення, що на ній проживає, незалежно від кровно-родинних зв’язків пере-творюється на підданих (в монархіях), громадян (в республіках) або іноземців чи осіб без громадянства. З виникненням просторових меж держави зарод-жується правовий інститут підданства або громадянства. Головними складо-вими частинами цієї ознаки є територія та населення.

Територія— природна умова існування та функціонування держави, її матеріальна база. У найширшому розумінні територія — це простір, в ме-жах якого здійснюється державна влада. Цей простір складається з фактич-ної і юрисдикційної території (схема 3.6.).

Австрійський юрист Кельзен розглядає територію держави в широкому та вузькому розумінні (схема 3.7.).

Принципи цілісності та недоторканості території означають заборону її насильницького розподілу або захоплення та відокремлення її частин. Тери-торія є важливою складовою держави, але сама державу не породжує. Вона лише створює простір, в межах якого держава поширює свою владу на насе-лення. Держава бере на себе обов’язок піклуватися не лише про територію, а й про людей, що її населяють. Держава обмежує частину абсолютних свобод індивідів (необмежену свободу пересування та вибору місця проживання). Натомість індивіди отримують можливість вимагати від держави захисту своїх суб’єктивних прав. Факт належності індивіда до певної території озна-чає виникнення у нього особливої групи прав та обов’язків (обов’язок підпорядковуватися державно-владним велінням, право на захист з боку дер-жави). При цьому ті, хто населяють територію постійно, отримують статус громадянина, інші є іноземцями або особами без громадянства. Громадянст-во— це постійний політико-правовий зв’язок між державою та особою, який виражається в їх взаємних правах та обов’язках. Наявність громадянст-ва передбачає виникнення у громадянина (підданого) громадянської прерогативи — групи громадянських прав, якими не у повному обсязі наділені негромадяни держави. До виключних прав, обумовлених громадянським зв’язком між державою та особою, належать: право обирати та бути обраним у представницькі органи влади, право займатися визначеними видами діяльності, обіймати посади в органах державної влади, обов’язок служити у збройних силах.

Територіальний розподіл влади і поширення її лише на власне населення передбачає розподіл на адміністративно-територіальні одиниці (місто, об-ласть, район, село, селище), призначенням яких є забезпечення територіальної зручності здійснення державної влади.

Суверенітет держави. У суспільстві існує багато видів влади: релігійна, сімейна, партійна, виробнича. Але вищою владою, рішення якої є обов'язковими для усіх громадян, підприємств, установ, є влада держави. Держава самостійно визначає засади здійснення влади в межах власних кор-донів і вирішує, якими будуть відносини з іншими державами. Жоден із суб’єктів не має права втручатися у справи держави. Незалежно від розміру території, чисельності населення, інших характеристик держава володіє вер-ховенством і повнотою влади в своїх межах та незалежністю у зовнішніх відносинах — державним суверенітетом.

Розрізняють два напрями державного суверенітету: внутрішній та зовнішній (схема 3.8.).

Правовою основою суверенітету будь-якої держави є конституція, зако-нодавство, принципи міжнародного права, які декларують територіальну цілісність держав, недоторканість державних кордонів, невтручання у внутрішні справи, право націй на самовизначення.

Законодавство кожної держави деталізує положення власного суверенітету. Так, «Декларація про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року тлумачить державний суверенітет України як верховенство, са-мостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках (схема 3.9.).

Суверенність державної влади ні в якому разі не слід ототожнювати з нічим не обмеженою сваволею держави в межах власних кордонів та на міжнародній арені. Як основний принцип міжнародного права державний су-веренітет знайшов своє відображення в Статуті ООН та інших міжнародних документах, які визначають межі його дії. Міжнародне право заперечує мож-ливість застосовувати силу проти інших держав за виключенням самооборони або уповноваження з боку Ради безпеки ООН. Окремим обмеженням сваволі дій держави є юридичний обов’язок дотримуватись положень укладених міжнародних договорів. В даному випадку доцільно говорити про добровільне обмеження суверенітету. Особливо актуальною є ситуація добровільного об-меження суверенітету для держав, що утворюють конфедерацію чи вступають до іншого міждержавного утворення. Окрім цього в теорії держави та права виділяють випадки примусового обмеження суверенітету, коли останній обме-жується іншими державами (схема 3.10.).

Різновидом обмеженого суверенітету є формальний суверенітет, тобто такий, що проголошується де-юре, а де-факто, внаслідок впливу на нього інших держав, не реалізується. Як приклад можна навести суверенітет ко-лоній, який не мав для держав суттєвого значення через значний вплив держави-домініона.

Державний суверенітет слід відрізняти від суверенітету народу та суве-ренітету нації (схема 3.11.).

Право. З відокремленням публічної влади від суспільства право стає го-ловним регулятором суспільних відносин — невід'ємним атрибутом державної влади. Держава на може існувати без права. Державна влада має юридичне оформлення. Юридичні межі і форми здійснення функцій держави визнача-ються правом. Державно-владні повноваження представників апарату управління та примусу ґрунтуються на можливості видавати загально-обов’язкові правила поведінки— норми права. На відміну від моно норм первісного суспільства,