3) забороняє використання: а) примусової праці (при цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан); б) праці жінок і неповнолітніх на не-безпечних для їхнього здоров'я роботах [12;224].

Кодекс законів про працю України (КЗпП) передбачає такі гарантії права громадян на працю: вільний вибір виду діяльності; безоплатне сприяння державними службами зайнятості в підборі відповідної роботи і працевлаштуванні згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, освітою, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фа-хом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безоплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з на-правленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необ-грунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звіль-нення, а також сприяння у збереженні роботи [8;ст.5-1].

Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян не тільки при прийнятті на роботу, а й при зміні та припиненні тру-дового договору. Будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншо-му об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця прожи-вання не допускається [8;ст.22].

Згідно з Конвенцією МОП про примусову чи обов'язкову працю № 29 від 28 червня 1930 р., термін «примусова чи обов'язкова праця» означає всяку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала доброві-льно своїх послуг. Однак термін «примусова чи обов'язкова праця», виходячи з мети цієї Конвенції, не вміщує в себе: а) усяку роботу або службу, яка вимагається на підставі законів про обов'язкову військову службу та застосовуєть-ся для робіт суто військового плану; б) усяку роботу або службу, яка вимагається від будь-якої особи внаслідок вироку, винесеного рішенням судово-го органу, за умови, що ця робота або служба виконувати-меться під наглядом і контролем державної влади і що за-значену особу не буде відступлено чи передано в розпоря-дження приватних осіб, компаній або товариств; в) усяку роботу або службу, яка вимагається в умовах надзвичайних обставин, тобто у випадках війни або лиха чи загрози таких, як от: пожежі, повені, голод, землетруси, си-льні епідемії чи епізоотії, і взагалі обставин, що ставлять під за-грозу або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови всього або частини населення [12;224,225].

Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійс-ненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9, заборона примусової праці передбачає, зокрема, заборону тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої не-обхідності або простою, а також примушування його до виконання роботи, не передбаченої трудовим договором.

Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють спеціально уповноважені на те органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.

Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Громадський контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють професійні спілки та їх об'єднання [8;ст.259].

Для більшості населення України заробітна плата є основним або навіть єдиним джерелом для існування, і тому регулювання оплати праці є одним з найбільш важливих і розроблених у зако-нодавстві. Працівник має право на оплату своєї праці відповід-но до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімаль-ний розмір заробітної плати в разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, перед-бачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника. Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця про-живання [9;ст.21].

Статтею 22 цього Закону як гарантії дотримання прав щодо оплати праці встановлено заборону суб'єктам організації оплати праці в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законо-давством, угодами і колективними договорами. Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуван-ням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробіт-ної плати; продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу [9;ст.9].

Трудове право, визнаючи всіх суб'єктів трудових правовідно-син рівними, закріплює єдність у правовому регулюванні со-ціально-трудових відносин. Разом з тим з урахуванням особли-востей фізичного та психологічного стану неповнолітніх та жінок для