Дискусія щодо позиції адвоката в кримінальному процесі триває і в даний час, але щодо адвокатської таємниці, її збереження, то саме вона і повинна визначати прикінцеві принципи позиції адвоката. Саме таку позицію і виявляє М.М. Михеєнко, коли стверджує, що при запереченні підзахисним своєї вини, захисник не вправі зайняти протилежну позицію. Функцію захисту адво-катської таємниці закладено і в змісті статей 25, 26, 57, 71 Правил. Особливо слід звернути увагу на їх розділ IX «Відповідальність за порушення правил адвокатської етики» (статті 77 — N1). Тут може йтися про єдину відповідальність — дисциплінарну. Остання, на мою думку, і виражає ту тенденцію в розумінні адвокатури, що і передбачає широку морально-етичну основу.

Коли підзахисний заперечує свою вину, яка підтверджується матеріалами справи, а адвокату довірительно розповідає про вчинений ним злочин, то, як зазначає І.Л. Петрухін, треба повідомити підзахисному, що захист буде спиратися на докази, зібрані у даній справі. [19; с.5 ] Адвокатська таємниця і полягає в тому, що адвокат не вправі без згоди клієнта скорис-татися отриманою інформацією, він може шукати лише слабкі місця в обвинуваченні й просити суд про винесення виправдального вироку. Адвокат не повинен ігнорувати волю дієздатної людини, яка заперечує проти розголошення адвокатом довірених йому таємниць. [19; с.6 ] І.Л. Петрухін вважає, що розголошення адвокатської таємниці можливе лише в тому .разі, коли підзахисний повідомив про можливий небезпечний злочин, вчинення якого можна попередити. На думку С. Арія, адвокат, який отримав достовірні дані про можливий тяжкий злочин, вступає в суперечність зі своїм статусом громадянина.

В той же час, відповідальність за розголошення адвокатської таємниці має покладатися й на інших працівників, які працюють разом з адвокатом. Облік, зберігання матеріалів справи повинні виключати можливість доступу до них сторонніх осіб. Гарантією збереження адвокат-ської таємниці повинно бути притягнення до юридичної відповідальності службових осіб, що прагнуть нею заволодіти, чи яка стала відома їм внаслідок виконання ними службових обов'яз-ків.

Певною формою забезпечення саме конфіденційності є побачення адвоката з клієнтом, яке сприяє необхідному психологічному контактові, відвертості, довірі, створюючи можливості для ведення захисту. В той же час, особливим моральним обов'язком для адвоката стає неповідомлення підзахисному тих відомостей, якими той міг би скористатися, щоб ввести суд і органи слідства в оману.[15; с.134]

Отже, адвокатська таємниця формується як морально-етична і правова категорія. Пра-вовий аспект стає домінуючим, оскільки в сучасних умовах змінюється і правовий статус громадянина. Звернення до правил адвокатської етики при неврегульованості проблем адвокатури може піддати сумніву інститут захисту прав і свобод людини і громадянина. А це, на мою думку, викликає й нове ставлення до проблеми адвокатської таємниці, виявляючи її як морально-етичну проблему українського права в цілому.

2.2. Адвокат і захист прав громадян

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти — правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами — юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями.

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини — найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури. Тому будь-які системи організаці та діяльності адвокатури, що існують нині в різних країнах світу, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватись саме під кутом зору їх здатності забезпечити права людини.[22; с.80-81]

Така роль адвокатури набула широкого міжнародного визнання.

Про це свідчить хоча б те, що основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності, отримали нормативне обґрунтування і були закріплені на світовому рівні. Так, як уже зазначало-ся, VIII Конгрес ООН щодо запобігання злочинам, який відбувся у серпні 1990 р. у Нью-Йорку, прийняв "Основні положення про роль адвокатів".

У цьому документі на світовому рівні вперше було за кріплено основні засади, які стосуються соціального при значення адвокатури, її організації та діяльності. Тут викладені найважливіші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності адвокатів.

Цей документ є еталоном для всіх національних систем адвокатури, який забезпечує їх відповідність світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності цього важливого інституту захисту основних прав і свобод людини.[1. с.30]

З "Основними положеннями" узгоджується ще один доку-мент, прийнятий у вересні 1990 р. міжнародною, але неуря-довою організацією — Міжнародною асоціацією юристів — "Стандарти незалежності юридичної професії".

У жовтні 1988 р. у Страсбурзі на пленарному