Заява подається до суду за місцем забезпечення доказів. Вона

розглядається протягом п'яти днів суддею того суду, у район діяльності якого

належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розглядові заяви (ст. 135 ЦПК).

Згідно зі ст. 133 ЦПК суддя забезпечує докази шляхом допиту свідків, призначення експертизи, витребування та опису письмових і речових доказів, забезпечення їх збереження. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів. Про забезпечення доказів суддя постановляє ухвалу, у якій зазначає порядок і спосіб її виконання. Протоколи і всі зібрані в порядку забезпечення доказів матеріали надсилаються до суду, який розглядає справу.

Приводом забезпечення доказів може бути важка хвороба особи, що може призвести до смерті, від'їзд особи на тривалий час за кордон, побоювання знищення доказу, втрата річчю певних якостей тощо.

Згідно із ч.2 ст. 60 ЦПК докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого судом строку, можуть прийматися тільки, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Сутність поважності причин, з яких докази були подані з порушенням вимог цивільного процесуального законодавства, визначається у кожному конкретному випадку окремо на розсуд суду, у провадженні якого перебуває справа. Але за результатами узагальнення судової практики поважними причинами пропуску більшості процесуальних строків слід вважати такі факти, як-от: хвороба, перебування у тривалому службовому відрядженні, неналежне повідомлення про час і місце судового засідання тощо [23, с. 311].

Так, збирають і подають докази в суд заінтересовані особи, керуючись ст.60 ЦПК. Законом врегульований лише порядок подання доказів особами, які беруть участь у справі, і збирання їх судом за власною ініціативою. Порядок виявлення і збирання доказів заінтересованими особами законом не

врегульований і має поза процесуальний характер.

Четвертою стадією доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності [20, с.98].

Суть дослідження доказів полягає в тому, що кожний доказ повинен бути вивчений під час судового слухання справи. Усі міркування, доводи, пояснення або висновки щодо нього повинні бути занесені до журналу судового засідання. У разі відсутності цього вважається, що доказ у справі досліджений не був, оскільки рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які досліджувались під час розгляду справи на судових засіданнях [36, с.87].

Відповідно до ст. 177 ЦПК суд встановлює порядок дослідження доказів залежно від змісту спірних правовідносин, але в разі потреби може бути змінений.

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (п’ята стадія).

Одним з елементів процесу доказування і досягнення істини по справі є оцінка доказів. Правильна оцінка судом доказів має велике значення для винесення законного і обґрунтованого рішення.

На думку одних вчених, оцінка доказів зводиться до процесу мислення, лише логічного акту, і тому вона виходить за межі процесуальних дій по доказуванню. Іншими словами, оцінка доказів не може бути об’єктом правового регулювання так як розумовий процес проходить за законами мислення , а не права [39, с. 36-37].

На думку других авторів, оцінку доказів потрібно розглядати не тільки як логічний акт, але і як складовий елемент всього процесу доказування, що у певній мірі врегульований нормами процесуального права [40, с.2].

У ЦПК України немає і не може бути норми права, яка регламентує

розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але

оціночні акти мислення виявляються у процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, безпосередньо досліджені у судовому засіданні (ст. 159 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК).

Отже, оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб’єкти доказування аналізують докази – кожний окремо, у сукупності, взаємозв’язку, єдності та суперечності [12, с. 282-283].

С.С. Бичкова під оцінкою доказів розуміє, розумову діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб’єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення [28, с. 122].

Суб’єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб’єкти доказової діяльності – особи, які беруть участь у справі. Однак, оцінка доказів особами, які беруть участь у справі, озвучена в судових дебатах, не має таких правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішення, як оцінка доказів судом.

В теорії цивільного процесуального права виділяють такі види оцінки доказів:

1) за суб’єктами доказової діяльності:

а) рекомендаційна оцінка – здійснюється сторонами та іншими учасниками процесу, крім суду, у формі