б) владна оцінка – здійснюється судом і є підставою для прийняття ним законного й обґрунтованого рішення;

2) за юридичним значенням:

а) попередня оцінка – здійснюється під час судового розгляду до виходу суду

до нарадчої кімнати;

б) остаточна оцінка – здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для винесення рішення у справі;

в) контрольна оцінка – здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій при перевірці законності й обґрунтованості рішень судів першої інстанції [41, с. 168].

Ст.212 ЦПК України встановлено правила оцінки доказів судом, а саме:

суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Отже, процес доказування складається з п’яти стадій, а саме:

1) визначення предмету доказування;

2) визначення засобів доказування;

3) збір та подання доказів;

4) дослідження доказів;

5) оцінка доказів.

РОЗДІЛ 2. Суб’єкти оцінки доказів в цивільному процесі України

2.1. Загальні правила діяльності суду при дослідженні доказів

В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду при дослідженню й оцінці доказів, що з одного боку зумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст. 212 ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням.

Т.В. Цюра, вважає, що процес дослідження доказів у цивільному судочинстві відбувається доволі хаотично, що призводить до розмитості інформаційних потоків, які спрямовуються для дослідження суду. Так, у теорії цивільного процесу виділяють підготовчу частину судового засідання, яка регламентована для встановлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, що закінчується ухваленням і проголошенням судового рішення. [42, с.49].

Звідси випливає висновок, що хаотичне надання інформації та сприйняття її судом ускладнює наступну її об’єктивну оцінку, а тому зрозуміло, що для остаточної систематизації інформації потрібен певний час.

На думку С.Я. Фурси, інформацію сторони та заявники повинні подавати в певній послідовності, яка має відповідати таким стадіям:

1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов’язані доказати. При цьому твердження про існування певних юридичних обставин (дій, подій або стану) можуть робити в своїх поясненнях лише суб’єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб’єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об’єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь у справі. Наприклад, коли позивачем буде спрямований позов до юридичної особи, безумовно, як особливий суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа набуває дієздатності через уповноваженого нею певних осіб, які, як правило, є правопорушниками. Так, водій, що вчинив дорожньо-транспортну пригоду братиме участь у такій справі як третя особа без самостійних вимог на боці відповідача, а тому у свідомості судді має скластись враження про складність трансформації правовідносин, що розглядаються. Тобто на кому лежить обов’язок доказування внутрішніх відносин у юридичній особі: на позивачеві чи відповідачеві? Наприклад, автомобіль дійсно належить юридичній особі, але вона його здала в оренду іншій юридичній особі, водій якої й здійснив ДТП. В цій ситуації на боці відповідача мають притягуватись до відповідальності не тільки володілець автомобіля, а й його орендар та працівник цього підприємства. У такій ситуації вважається, що позивач обмежиться встановленням належного відповідача

по справі – власника автомобіля, оскільки його в основному не цікавлять правовідносини останнього з іншими суб’єктами, а тому обов’язок доказування внутрішніх взаємовідносин і притягнення третіх осіб до участі у справі лежатиме на відповідачеві, який й має відстоювати свої інтереси шляхом залучення до справи третіх осіб. Звідси випливає, що ініціатива суду, який по-суті не здатен встановити дійсні внутрішні взаємовідносини відповідача з іншими особами, не тільки зайва, але й вона суперечить принципу змагальності цивільного судочинства [15, с. 175-176].

На нашу думку, потрібно виключити з ч.2 ст. 35 ЦПК положення про те, що треті особи без самостійних вимог можуть бути притягнуті до участі у справі також з “ініціативи суду”, оскільки клопотання про вступ у процес третіх осіб має заявляти відповідач чи позивач, на чиєму боці буде виступати ця особа.

2. Пояснення (заперечення) відповідача вбачається в межах заявлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач. Таким чином, будь-яким юридичним обставинам має даватись аналіз відповідачем, а в противному разі ці юридичні обставини мають вважатись встановленими. При цьому, виходячи з процесуального статусу відповідача, він лише захищається від заявлених позовних вимог.

Заявники ж висловлюють лише твердження, а заінтересовані особи можуть й не спростувати твердження заявника. Зміст їх висловлювань на стадії пояснень може зводитись до вимоги довести певні юридичні факти на підставі належних доказів і допустимих засобів доказування [15, с. 176-177].

Так, М.К. Треушніков пропонує