принцип безпосередність судового розгляду;

принцип усність судового розгляду;

принцип процесуальна рівноправність сторін;

6) принцип оперативності.

Т. В. Цюра виділяє спеціальні принципи процесу доказування:

- принцип не втручання судді або суду в процес доказування;

- принцип відсутності основних або другорядних юридичних обставин, що підлягають встановленню судом;

- принцип співставлення доводів і доказів сторін;

- принцип концентрації доказового матеріалу [19, с. 16].

1.2. Засоби доказування у цивільному процесі

Процес доказування є одним з головних елементів цивільного судочинства. В залежності від результату процесу доказування суд приймає певне рішення.

Ч.2 ст. 57 ЦПК України не дає поняття, але вказує на засоби доказування, тобто ті джерела, з яких суд одержує фактичні дані, докази.

Доказування у цивільному процесі включає дві невід’ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована цивільним законодавством (процесуальна форма), а з іншого – пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання,

дослідження та оцінки [20, с. 111].

Російські науковці визначають засоби доказування як визначену законом форму відомостей про обставини, що мають значення для вирішення спору. До них відносять: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта [21, с. 197].

На нашу думку, під засобами доказування слід розуміти визначену цивільним процесуальним законодавством форму відомостей про обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи.

Ч.2 ст. 57 ЦПК України містить вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновок експерта. Однак у судовій практиці надається значення, наприклад висновку органів опіки і піклування. На думку В.І. Тертишнікова перелік засобів доказування треба було б доповнити вказівкою на пояснення прокурора, пояснення і висновок органів державної влади і органів місцевого самоврядування, оскільки заявленню позову прокурором, заявленню позову органами державної влади і органами місцевого самоврядування, дачі ними висновку передує вивчення обставин справи, і названі учасники процесу повідомляють суду певні відомості про обставини, що можуть сприяти повному і правильному розгляду і

вирішенню цивільної справи [22, с. 72-73].

Однак, ми з цією думкою не погоджуємося, оскільки висновок органів опіки та піклування є письмовим доказом.

Т. В. Цюра виділяє такі ознаки засобів доказування:

1) перелік засобів доказування є вичерпним;

2) засоби доказування необхідно розглядати одночасно в двох аспектах як точно визначений в законодавстві перелік та їх допустимість для доказування в конкретній справі;

3) докази є елементами засобів доказування, які можуть мати інформаційний, речовий та змішаний характер і мають відповідати вимогам допустимості, що висуваються до засобів доказування в конкретній справі та належності до цієї справи, а також отримуватись відповідно до вимог ЦПК та інших нормативно-правових актів [19, с. 14].

Тепер розглянемо детальніше засоби доказування.

Згідно із ст. 62 ЦПК сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників – засіб доказування, який полягає у повідомленні суду під час допиту зазначених осіб відомих їм відомостей про факти, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи [23, с. 166].

Пояснення сторін та третіх осіб є лише тоді засобами доказування, коли надані сторонами і третіми особами, як і їх представниками, як свідками, тобто, під присягою. Д. Сібільов вважає, що дана норма може призвести до ускладнень під час розгляду цивільних справ і суперечить за своїм змістом деяким іншим нормам ЦПК. Так, згідно із ст. 184 ЦПК такі особи можуть давати свої показання як свідки про обставини, які особисто їм відомі. Це правило звужує підстави для надання пояснень названими особами, порівняно із «звичайними» свідками. Якщо говорити про загальний порядок допиту свідків, ст. 63 ЦПК зазначає, що не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Але обізнаність щодо певної обставини не обов’язково пов’язана із тим, що свідок безпосередньо сприймав певні обставини, що мають значення для розгляду справи, оскільки відомості про такі обставини можуть бути відомі свідку з інших джерел, наприклад, зі слів інших осіб. Стосовно пояснень сторін, третіх осіб та їх представників, якщо вони надаються у вигляді показань свідків, то такі пояснення можна давати про обставини, які особисто їм відомі. А що означає «особисто їм відомі»? Що ці особи безпосередньо сприймали їх, тобто особисто бачили або чули про обставини, які мають значення для розгляду справи. Таким чином, виявляється парадоксальна ситуація, коли «звичайні» свідки можуть давати показання про обставини справи, які не відомі їм особисто, а сторони, треті особи та їх представники не можуть цього робити [24, с. 139-140].

Пояснення сторін та їх представників в процесі доказування можуть надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб’єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об’єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона,