Пояснення сторін та третіх осіб як засіб доказування має певні складові, а саме:

фактичні дані;

волевиявлення;

судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;

мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна із сторін висвітлює фактичні дані у вигідному для себе аспекті;

емоції, настрої [27, с. 265].

Залежно від змісту пояснення осіб, які беруть участь у справі, поділяються на:

твердження – пояснення осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доводити сторона як суб’єкт доказування;

визнання - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості

3) про факти, які відповідно до закону повинна доказати інша сторона [28, с.

127-128].

ЦПК України встановлює чіткий процесуальний порядок визнання. Так,

позивач може відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково протягом усього розгляду справи.

Відповідно ст. 174 ЦПК України сторони можуть скористатися такими правами під час судового розгляду, зробивши усну заяву.

Визнання має бути зовні вираженим, тобто визнанням не буде умовчання, не заперечення будь-яких обставин. Суб’єктами визнання можуть бути як позивач, так і відповідач. Визнання сторони не є для суду обов’язковим, тобто воно підлягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування. Визнання, за обсягом, буває повним (визнаються всі факти – факти підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обґрунтовують заперечення проти позову, може визнавати позивач) або частковим; за змістом – простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженнями) [22, с.79].

Визнання як засіб доказування потрібно відрізняти від визнання стороною факту. В цивільному процесі визнання факту не є для суду обов’язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникне сумнів, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-небудь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту [20, с.103].

Також, слід відрізняти визнання фактів від визнання позову. Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову – лише відповідачем.

Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування, крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом [26, с.118].

Показання свідка – це один із найважливіших засобів доказування у

цивільному процесі. Згідно із ст. 63 ЦПК України показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 50 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок – як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правильно сприймати, зберігати відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб’єктність свідка не залежить від наявності в нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов’язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Відповідно до ст. 51 ЦПК України не підлягають допиту як свідки:
1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;
3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
5) особи, які мають дипломатичний імунітет без їх згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

Крім того, фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).

Відповідно до ч. 2 ст. 52 ЦПК особа, яка відмовляється давати показання, зобов’язана повідомити причини відмови.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань передбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК України особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз’яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 « Про застосування судами норм