Правоздатність юридичної особи реалізується через її органи, які формують і виражають її волю ззовні. Органи юридичної особи не тільки здійснюють управління, а й виступають у майновому обороті від її імені. Склад органів юридичної особи, їх компетенція та порядок створення встановлюються законом та установчими документами.

Однією із індивідуальних ознак договору поставки товарів для державних потреб є спеціальний суб’єктний склад. Одна із його сторін завжди є органом державної влади чи органом місцевого самоврядування (державні замовники-покупці). Компетенція державних замовників встановлюється нормами публічно-правового характеру. Іншим контрагентом по договору є постачальник (виконавець державного замовлення).

Слід зазначити, що, на думку деяких науковців, хоча в державному контракті стороною називається орган держави чи орган місцевого самоврядування, він є тільки номінальним учасником. Відповідні договори спрямовані на задоволення тих чи інших державних потреб, а не конкретних потреб органів влади, тому їх стороною є безпосередньо публічно-правове утворення - держава, а не той чи інший орган влади [54, с.179; 102, с.118-119]. Для з’ясування питання про те, хто ж є учасником цивільних (господарських, на нашу думку) відносин – держава чи відповідний орган державної влади, А.С. Довгерт пропонує виходити з наступного: якщо орган державної влади виконує покладені на нього державою функції, то у відповідних цивільних відносинах цей орган є представником держави і набуває цивільних прав і обов’язків для держави. Тобто учасником цих відносин є держава Україна. Якщо ж орган державної влади діє у цивільних відносинах з метою матеріального та іншого забезпечення здійснення відповідної державної політики (орендує приміщення, працівників, платить за газ, електроенергію тощо), то учасником цивільних відносин виступає саме цей орган. Більше того, вчений пропонує відходити від практики надання міністерствам, відомствам, іншим органам влади та місцевого самоврядування статусу юридичних осіб та піти шляхом багатьох країн світу, де в цивільних відносинах виступають не вказані органи, а безпосередньо держава або громада, до яких в разі спору подають цивільні позови [110, с.118-121].

Сьогодні чинним є Закон України „Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб”, відповідно до ст.1 якого державний замовник (покупець товару) – це Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи – головні розпорядники коштів державного бюджету, тобто ним є юридичні особи публічного права.

В.І.Борисова до юридичних осіб публічного права відносить органи державної влади, органи місцевого самоврядування тощо, які мають на меті державні інтереси. Державні інтереси, в свою чергу, вона визначає як визнані державою і забезпечені правом інтереси соціальної спільноти, задоволення яких є неодмінною умовою та гарантією її існування і розвитку [49, с.9].

За критерієм джерел фінансування в юридичній літературі була запропонована наступна класифікація юридичних осіб публічного права:

юридичні особи, що перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні і оборотні засоби та самостійний баланс (державні підприємства та організації);

юридичні особи, що перебувають на державному бюджеті та мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (установи та інші державні організації);

юридичні особи, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають самостійний кошторис і самостійний баланс [45, с.109].

Необхідно погодитись із думкою Л. Бондаренка про те, що держава – це універсальна політико-управлінська система в суспільстві, яка виконує публічні функції і виступає як цілісний суб’єкт і як система взаємопов’язаних інститутів і структур, що здійснюють його функції. Її основною ознакою завжди є публічна влада. Участь держави у цивільних правовідносинах зумовлена саме цим, тобто реалізацією публічних завдань, що стоять перед нею. Навряд чи правильною є точка зору про те, що держава, беручи участь у цивільних правовідносинах, добровільно відмовляється від використання влади. Оскільки держава має ознаку публічної влади, її участь у цивільно-правових відносинах, заснованих на принципі юридичної рівності та вільному волевиявленні їх учасників, руйнує цей принцип. До відносин же заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні, цивільне законодавство не застосовується (ст. 1 ЦК). Можливо саме для уникнення зазначеного протиріччя законодавець сприйняв традиційну теорію держави і в новому ЦК не відніс ні державу, ні територіальні громади, ні інші публічно-владні утворення до юридичних осіб публічного права [16, с.35] і визначив, що ці публічно-владні утворення набувають та здійснюють цивільні права та обов’язки через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 21 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р. [34] для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

Пункт 36 ст. 2 Бюджетного кодексу України визначає, що розпорядники бюджетних коштів – це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків з бюджету. Головними ж розпорядниками бюджетних коштів відповідно до ст. 22 цього кодексу можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, ? органи,